Розділ 52. Небезпечна

Маркель провів матір поглядом. Він, справді, не очікував від неї такої жорсткості. Щось дуже болісне з минулого тиснуло на неї. Але виникло відчуття, що вона помиляється. Він обов'язково в усьому розбереться. Потім. Зараз його більше хвилювала Амалія. Він уявляв, як сильно її зачепили несправедливі образливі слова королеви.

— Ваша Високосте, прошу вас, ідіть, — ледь чутно прошепотіла його підопічна.

Хіба Маркель міг піти? Залишити її одну — хвору, бліду, налякану? Натомість він, навпаки, підійшов до неї і м'яко притиснув до себе. Йому хотілося вгамувати її тремтіння, зігріти і втішити.

— Амаліє… — тихо видихнув у волосся кольору осіннього листя і трохи послабив стрічку, подумки спіймавши себе на тому, що хотів би повністю випустити її пасма на волю. — Амаліє…

Він легенько водив долонею по спині, знову і знову, але її продовжувало сильно трусити. Не схоже на звичайний озноб. Навіть крізь тканину халата він відчув, яка вона гаряча. Що це з нею?

— Ідіть, — благала Амалія.

Виганяла, але не чинила опір обіймам. Ніжно притискалася щокою до грудей. Куди б він міг подітися від неї — дівчини, яка забрала його серце? Сам диявол не зміг би зараз зрушити його з місця.

— Вам зле?

— Так, — з її губ злетів тихий стогін. А потім вона почала щось шепотіти. Незрозумілі слова, різкі, гострі, як лезо ножа. Маркель відчував — вони роблять їй боляче. Її пальці мимоволі стискали тканину його сорочки. Він здогадався, що відбувається з його тендітним метеликом. Це вирує дар, про який попереджав Себастін. Брат не зрозумів, що за здібності є в Амалії, але Маркель бачив — вона смертельно боїться цього дару. Боїться, бо не вміє ним керувати. Не розуміє, що з ним робити.

Він не знав, як полегшити її страждання. Як зупинити щось, що терзає зсередини. Просто все міцніше притискав до себе. І це спрацювало. Вона раптом перестала тремтіти. Знесилено видихнула і завмерла в його обіймах. Маркель все одно не випускав її — не міг. Вона була надто слабка. Їй знадобилося кілька хвилин, щоб відновити дихання. Принц зрозумів, що їй стало легше, коли вона знайшла в собі сили боязко обуритися.

— Чому ви не пішли? Це могло погано закінчитись.

— Амаліє, — він зазирнув у її медові очі. — Ви відчували щось незвичне? У вас є особливий дар?

Вона не відвела погляд:

— Так, — кивнула приречено. — І він дуже небезпечний. Я можу завдати шкоди.

— Чому ви так вирішили?

— Якось я вже зробила це.

— Завдали комусь шкоди?

— Так, — вона винувато опустила голову.

— Кому?

Знову підняла погляд:

— Вам, — у куточках очей зібралися сльози.

Маркель м'яко обхопив долонями її щоки:

— Моя маленька дурненька пташка…

Він сказав це вголос? Так, він сказав це вголос.

— Ти не могла завдати мені жодної шкоди. Я ніколи в це не повірю.

— Чому?

— Я кохаю тебе, Амаліє…

На дні її широко розплющених очей причаїлося щось таке, від чого Маркель п'янів. Він потягнувся до неї губами.

Амалія бачила лише його сірі пронизливі очі. Відчувала лише тепло його долонь на своїх щоках. Тіло стало невагомим. Вона хотіла дізнатися, що відчуває дівчина, коли її губ торкаються губи коханого чоловіка? За мить вона дізнається.

Сум’яття заважало дихати. Серце зупинилося, ніби Амалія на краю прірви і ось-ось зірветься вниз. Він торкнувся обережно... м'яко... ніжно... І вона потонула в цій ніжності. Завмерла, не в змозі пережити глибини почуттів, що її охопили. Вона читала в книгах про поцілунки, але там не було написано, яку особливу близькість до коханого чоловіка відчуваєш у цей момент. Як хвилює і лякає, і зачаровує ця близькість. Яка тягуча солодка бунтівна знемога поселяється всередині.

Маркель тільки хотів втішити свого метелика. Переконати, що вона даремно звинувачує себе у вигаданих нею ж гріхах. Поцілунок — такий собі аргумент, але кращого він не придумав. Це мав бути максимально невинний поцілунок, на який він тільки здатний. Але тіло підвело. Бажання моментально затопило, заповнило, обпалило, обіцяючи вбити. Які м'які ніжні у Амалії губи. Яке гаряче чуттєве дихання. Йому хотілося зробити поцілунок справжнім, показати дівчині силу свого бажання, але він не міг собі цього дозволити. Ні, він краще помре, ніж налякає її. Лише найлегший дотик, лише найобережніша ласка. Кілька болісних солодких хвилин, і він змусив себе залишити її губи. Просто притиснув її голову до грудей.

— Розкажи мені, що тебе турбує. Розкажи мені про дар.