Розділ 49. Почуття з книжкового роману

У Амалії сильно горіло горло. Вона відчула першіння ще на початку кінної прогулянки, а зараз біль став настільки сильним, що заважав нормально говорити. Замість відповіді на відверте запитання Себастіна, Амалія кашлянула. Принц прийняв її реакцію за сум'яття і вирішив заспокоїти, деталізуючи власну думку.

— Розумієте, Амаліє, при виборі нареченої мені доводиться керуватися інтересами королівства. Ви подобаєтеся мені тим, що не помічені в інтригах, не здатні на підлість. Від вас мені не доведеться чекати ножа у спину. Крім того, ви розумна та цілеспрямована.

Амалія не вірила словам, які злітали з губ Себастіна. Невже він всерйоз розглядає її, вчорашню вихованку провінційного пансіону, як майбутню дружину? Що вона мала відчути? Радість? Радості не було. Стати нареченою Себастіна? Але Амалія не відчувала нічого з того, про що говорила Сюзон. Її не трясло від думки про дотики принца, у неї не виникало хвилювання від тембру його голосу, він не являвся їй ночами в снах.

Ні, Амалія не відчула радості від слів Себастіна. Її охопили зовсім інші суперечливі емоції. По-перше, їй стало шкода принца. Як це, напевно, важко, все робити з оглядкою на свою відповідальність перед підданими. Будь-який вчинок оцінювати з міркувань користі для королівства. Навіть при виборі нареченої думати не про почуття, а про обов'язок. А по-друге, вона відчула, що сердиться на Себастіна. Так, саме сердиться. Чому він не хоче хоча б спробувати? Спробувати обирати не лише розумом? Бачив би він повні сліз очі Сюзон.

— Ваша Високосте, мені дуже лестять ваші слова. Але… — до горла знову підкотив напад кашлю, проте Амалія придушила його, щоб таки закінчити фразу, — …насмілюся висловити зухвалу думку. Адже ви просили бути з вами відвертою? Мені здається, ще трохи зарано ухвалювати рішення. Ви ще не так близько знайомі зі мною та іншими дівчатами. Ви зовсім не допускаєте думки, що хтось зможе викликати у вас почуття?

— Я не можу покладатися на почуття, — голос Себастіна звучав рівно, проте Амалія вловила сумні нотки. — Але я й не говорив про остаточне рішення. Перш ніж його прийняти, мені необхідно дізнатися про все, що стосується вашого дару. Чим він небезпечний?

Амалія з самого початку прогулянки хотіла поговорити з Себастіном про те, що йому відомо про її дар. Сподівалася, що, можливо, принц знає навіть більше, ніж вона сама. Але його питання показувало, що це не так. І Амалія почала сумніватися, чи правильно буде розкритись перед ним.

Себастін трохи нахилився в її бік і м'яко поклав долоню на плече:

— Довіртеся мені, Амаліє.

Він виглядав надійним — такому справді можна довірити таємницю. Але чомусь згадався лікар Матьє з його добрими теплими очима, який виявився брехуном.

Кашель, що стиснув горло, дав можливість узяти паузу. З'явився час обміркувати, як би уникнути відповіді. Але в голові шуміло і ніяк не виходило підібрати потрібні слова. І раптом — ззаду почувся тупіт копит. Амалія ще не повернула голову, але вже здогадалася, кого побачить верхи на коні. Маркель? Це він? Він! Серце у грудях застукало з перебоями, але радісно. Вона вже й не була здивована цією реакцією. Її безглузде серце тепер завжди так зустрічало молодшого принца.

— Маркель? — Себастін був явно здивований появою брата. — Ти щось хотів?

Вони обмінялися дивними поглядами — коротка безмовна розмова, але Амалія не зрозуміла про що.

— Хотів вас наздогнати, — очі Маркеля зупинилися на руці Себастіна, яка все ще лежала на плечі Амалії, і похмурніли. — Розалі поскаржилася, що не встежила за Амалією, коли та збиралася на прогулянку. Ось-ось може початися гроза, а вона одягнена дуже легко — лише в костюм для кінних прогулянок. Я привіз їй плащ.

— Гроза? — Себастін з посмішкою підняв очі вгору, де на блакитному небі не було видно жодної хмаринки.

— Осіння погода така мінлива, — відповів Маркель.

Він під'їхав ближче до Амалії, відтісняючи коня Себастіна, і дбайливо закутав її у плащ.

— Вам холодно? — сірі очі глянули стурбовано. — Ви тремтите.

Тільки тепер Амалія усвідомила, що справді замерзла і її трохи знобить. У горлі неприємно шкрябало. Вона закашлялася.

— Ви застудилися? — Маркель, почав допомагати Амалії продівати руки в рукави плаща. Акуратно, як дитині.

— Так, я трохи нездужаю, — Амалія чомусь усміхнулася. Їй була приємна турбота Маркеля.

— Потрібно повернутися до палацу, — докірливо глянув він на брата.

Старший принц не заперечував.

Себастін чекав звіту Матьє про стан Амалії у своєму кабінеті. Разом із Маркелем. Брат не хотів іти до себе, доки не почує вердикт лікаря.

— Це застуда. Не бачу приводу для серйозного занепокоєння, — заспокоїв Матьє. — Я прописав зілля від кашлю та болю в горлі. Кілька днів — і нездужання мине.

Лікар вийшов, а Маркель ні. Він перестав міряти кабінет кроками. Сів у крісло навпроти брата.

— Є розмова, — сказав похмуро.

Себастін відчув, що розмова намічається непроста. І навіть здогадувався, про кого йтиметься.

— Про що ви розмовляли на прогулянці? — почав брат із запитання. — Чому ти дозволив собі вільності?

Вільності? Це Маркель про безневинне дружнє поплескування Амалії по плечу?

— Дивно чути докори про вільності від тебе, — посміхнувся Себастін. — Ми розмовляли про співочих птахів.

— І тільки про них?

— Ні, — принц витримав важкий погляд брата. — Я сказав Амалії, що вона краще за інших підходить на роль моєї нареченої.

Очі Маркеля почорніли. Пальці стиснули підлокітники так, що, здавалося, різьблене дерево не витримає тиску.

— Давай начистоту, — рвано видихнув він. — Адже ти не маєш до неї жодних почуттів. Невже всерйоз зібрався зробити своєю нареченою?!

— Ти не перший, хто каже мені про почуття. Я не можу на них покладатися. Я вибираю не просто наречену — майбутню королеву.

— Ти вибираєш не просто королеву, ти вибираєш жінку, з якою проведеш усе життя, з ким ділитимеш ложе, з ким прокидатимешся вранці… — брат говорив з запалом, все більше підвищуючи голос. Якщо він хотів зробити боляче, то досяг мети. Себастіну було боляче, що не може дозволити собі бути собою навіть коли йдеться про вибір нареченої.