Розділ 47. Вислухай!

Амалія ще злякатися не встигла, коли зрозуміла, хто це втягнув її в одне з підвальних приміщень — старша дочка пані Жільберт, Сюзон.

— Відпустіть! — вивільнила Амалія руку. — Що ви собі дозволяєте?

— Тс-с, — Сюзон приклала палець до губ. Її груди високо здіймалися від важкого дихання.

Амалія не збиралася мовчати. Вона не бачила нічого хорошого у ситуації, що склалася.

— Що вам від мене потрібно?! — розвернулася до виходу, але Сюзон перегородила дорогу.

Її зазвичай манірне обличчя цього разу виражало якісь зовсім інші емоції — як у людини, яка зважилася на щось відчайдушне.

— Пустіть, інакше я почну кликати на допомогу.

— Ні, не треба. Прошу, не кричи, — Сюзон торкнулася тремтячою долонею губ Амалії. — Я хотіла поговорити.

Амалії зовсім не хотілося розмовляти зі ще однією представницею сімейства Жільберт. У неї досі було гірко на душі від слів Шарлотти. Вона відсахнулася від Сюзон і знову кинулася до дверей.

— Амаліє, — Сюзон взяла її за руку, — благаю, вислухай, — у світло-сірих до прозорості очах блиснули сльози.

Нотки болю та туги у її голосі змусили Амалію зупинитися. Уловивши, що візаві перестала вириватися, Сюзон заговорила гаряче, плутано, від хвилювання перескакуючи з однієї думки на іншу. У неї був вигляд доведеної до крайності людини, якій вже байдуже, що про неї подумають.

— Я ж бачу, він тобі не потрібен. Абсолютно байдужий, чи не так?

Амалія не відразу зрозуміла, про що мова, тільки здивовано знизала плечима.

— Ти не сяяла, коли він запросив тебе на танець. У тебе не збилося дихання, коли він притиснув тебе до себе. А я… я б просто померла від щастя в його обіймах, — Сюзон заплющила очі, ніби уявила собі це. — Я закохалася давно, коли мені було 15. Він приїхав до нашого столичного пансіону — вручити старанним ученицям заохочувальні королівські грамоти. Кожній вихованці він приділяв лише кілька секунд. Але мені вистачило й цієї короткої миті, щоб помітити, які незвичайні в нього очі. Ти бачила в них цей спокій, цю гранітну впевненість, від якої тремтить все всередині?

Сюзон і справді трясло. Вона, схоже, не помічала, що судомно вчепилася в руки Амалії, даючи відчути свій неконтрольований трепет.

— Ти про Себастіна?

Правду кажучи, Амалія навіть згадати не змогла, якого кольору в нього очі. Сірі?

— Нашу сім'ю іноді запрошували на бали до королівського палацу. Я щоразу із завмиранням серця чекала, сподівалася, що він помітить мене, ангажує на танець. Хоча б просто підійде сказати кілька слів. Але він не помічав. Я плакала ночами. А коли сльози висихали, уявляла, що колись це все одно станеться.

Сюзон нервово витерла сльозу, що текла по щоці.

— Ти мене розумієш? Ти кохала по-справжньому? Знаєш цей стан, коли від однієї думки про його дотик кидає в жар? Коли він говорить і навіть не до тебе звертається, а ти купаєшся в цьому голосі, немов у солодкому тумані. Тебе колись брала смертельна туга від того, що ніколи не зможеш бути з ним? Що ніколи не відчуєш його губи на своїх губах? Що не тебе він поведе до вівтаря? Що не ти народиш йому дітей?

Амалія мовчала, ошелешена глибиною емоцій, що виплескуються з Сюзон.

— А знаєш, я змирилася, — якимось безбарвним голосом продовжила вона. — Якоїсь миті змирилася. Усвідомила, що того, про що мрію, ніколи не станеться… А потім раптом це запрошення на званий обід. Усього чотири дівчини — і одна з них я. Що зі мною було! Я нафантазувала собі стільки всього. Я, дурна, вирішила, що насправді він давно мене помітив. Всі ці роки теж думав про мене, як і я про нього. Я знову повірила у мрію. Так сильно повірила… а сьогодні вранці прийшов наказ… — голос Сюзон зірвався. Вона прикусила губу до крові, — …його наказ… що ми маємо залишити палац…

Її плечі опустилися.

— Це найгірший день у моєму житті, — сказала вбитим голосом. — Але я не можу так просто піти. Залишити його… кому? Адже ти не кохаєш його. Ніхто не кохає. Жаклін та Аурелія хочуть не його, вони хочуть стати першими леді королівства. Слави, пошани, влади, багатства — чого завгодно, тільки не його кохання... — слова обірвалися відчайдушною нотою, — Амаліє, допоможи мені! — Сюзон знову вчепилася в її руки, — допоможи, чуєш?! Допоможи!

І стільки було в її погляді німого благання, що в Амалії самі собою сльози просилися з очей. Треба бути у повному розпачі, щоб ось так відкритися практично незнайомій людині.

— Але чим я можу допомогти?

— Попроси Його Високість дозволити мені залишитись у палаці. Хоча б до завтра.

— Хіба ж він послухає мене?

Якби Сюзон знала, що Амалію саму проганяють із палацу. І хоч це робить не Себастін, але ще гірше — королева.

— Послухає. Він добрий до тебе — це одразу помітно. Я все продумала. Скажи йому, що ми готуємо спільний номер для завтрашнього заходу і без мене не зможеш виступити і ти.

— Для музичного салону?

Завтра в рамках осіннього свята мав відбутися концертний вечір. Дівчата, які мають музичні таланти, готували виступи, щоб потішити слух Його Високості та інших членів королівської родини, а також світської публіки.

— Так. Для музичного салону. У вас у пансіоні були уроки гри на клавесині? Зможеш мені підіграти? Я добре співаю. Дуже. Хоча про це майже ніхто не знає. Якщо він почує... може, тоді зверне на мене увагу. Це мій останній шанс. Амаліє, прошу, не відмовляй!

У пансіоні Амалію навчили досить непогано грати на клавесині, але не настільки добре, щоб ризикнути готувати для концерту сольний номер. Тому вона й не планувала виступу. Але підіграти вокалісту вона, мабуть, змогла б, проте прохання Сюзон було таким несподіваним.

Амалія розгублено мовчала. Але що довше дивилася у повні сліз очі, то більше розуміла, що не зможе відмовити. Вона вперше зіткнулася з таким зізнанням, що обпалює своєю відвертістю. І подумати не могла, що Сюзон здатна на такі почуття. Здавалося, їй знайомі лише манірність і зарозумілість. Але там, за цією маскою, ховається щось живе і справжнє.