Розділ 43. Піти на крайні міри

Минуло вже близько півгодини, як Амалія повернулася до своїх покоїв. Вона не запалювала стельові світильники. Сиділа в кріслі, в напівтемряві. Її сильно знобило. Тепер, коли Маркеля не було поряд, свідомість знову затопила гіркота. Жахливі образливі слова Шарлотти лунали в голові. Вочевидь вона сказала те, що чула від матері. Тепер про зустріч із пані Жільберт не могло бути й мови. Що вона може розповісти про батьків? Тільки осквернити їхню пам'ять.

Гіркі думки розтікалися по тілу неприємними відчуттями, і Амалія раптом усвідомила, що вона знову впадає в той свій дивний стан, який називала «нападом». Кінчики пальців почало поколювати. Спочатку ледь помітно, а потім все сильніше і сильніше. У голові зашуміло, груди обпалило вогнем, стало важко дихати.

Амалія розгубилася, але ненадовго. Адже вона вже знає, що робити. Як тоді, в театрі, притиснула руки до грудей, заплющила очі і почала шепотіти слова, які самі просилися з язика. Її трясло кілька хвилин, ламало від болю, нудило. Вона відчайдушно боролася з нападом і, нарешті, він почав відступати.

Амалія повільно приходила до тями. Серце билося так прискорено, ніби щойно її мало не роздер дикий звір. Вона ще не встигла відновити дихання, коли у двері постукали.

— Так, — голос пролунав хрипко, здавлено, несхоже на неї, наче належав іншій людині.

Гостем виявився лікар Матьє.

— Мені передали, що вам довелося піти з балу через головний біль, — він одразу попрямував до крісла. Погляд з кожним кроком ставав все більш стривоженим: — Вам зле?

— Все нормально. Просто трохи розболілася голова.

Як доречно, що в кімнаті напівтемрява. Не так помітні краплинки поту, що виступили на лобі.

— Але ви тремтите. Вам холодно? Покликати слугу, щоб розтопив камін?

— Ні, дякую, — постаралася посміхнутися Амалія.

Її знобило зовсім не від холоду — від тривоги та розгубленості, що «напади» стали повторюватися набагато частіше. Вона боялася навіть думати, коли станеться наступний. І що як їй не вдасться його зупинити?

Матьє сів поруч.

— Мене непокоїть ваш стан. Сьогодні я проведу більш ретельний огляд. Але спочатку розкажіть мені докладно, що трапилося на балу. Як почався головний біль? Чи не було перед цим запаморочення? Райдужних кіл перед очима?

— Ні.

— Шуму у вухах? Нудоти?

— Ні.

Лікар нахилився, обхопив зап'ястя.

— Прискорене серцебиття, — насупився він. — Амаліє, дитино моя, що вас турбує?

У погляді пана Матьє було стільки непідробної теплоти та турботи. Якби живим був батько, він так само, напевно, дивився б на неї з увагою і розумінням. Після всього пережитого Амалія відчувала болісну потребу розповісти комусь надійному все як є. Кому, якщо не лікареві, другові мами, довіритися, попросити поради та підтримки?

— Може, вам подати плед? Ви ж зовсім замерзли, — Матьє кивнув на голі руки і плечі Амалії, що покрилися гусячою шкірою.

— Якщо ваша ласка, краще накидку, — попросила вона. — Вона висить у шафі, праворуч.

Чомусь дуже захотілося закутатися в дорогу серцю річ. Вона допоможе вгамувати тремтіння і зібрати сили, щоб викласти лікареві страшну таємницю як на духу.

Матьє охоче підвівся і попрямував до шафи.

— Цю накидку дуже любила моя мама. Це єдина річ, яка залишилася мені від неї. Може, ви пам'ятаєте?

— А як же. Пригадую, — відчинивши дверцята, сказав лікар. — Вашій матінці дивовижно личив червоний.

Червоний? Матьє вийняв з шафи накидку, яку пошила пані Боніто, і подав Амалії. Сьогодні з ательє привезли новий гардероб, виготовлений на замовлення, і, мабуть, прислуга вже встигла провести в шафі ревізію та розвісити одяг по-новому.

— Ваша матінка часто надягала її на прогулянки, — з усмішкою додав лікар.

Амалія закуталася в червоний драп, холодний і непривітний. Мама ніколи не носила цієї речі. Матьє збрехав. Навіщо?

Туга здавила груди. Обірвалася ще одна ниточка, яка, як сподівалася Амалія, могла зв'язати її з мамою. Ні, не зв'яже. Лікарю не можна вірити. Жодному слову, що він сказав. Може, Матьє збрехав навіть про те, що знав маму.

— То що вас турбує? — він підсів ближче. Турботливо заглянув у вічі. — Розкажіть, дитино моя.

— У бальній залі голосно грала музика. Я не звикла до такого галасу. Ось у мене й розболілася голова.

Лікар довго та ретельно оглядав її. Пішов зі словами, що дасть прислузі розпорядження про тонізуючі мікстури і настоянки, а завтра вранці навідається знову.

Він виконав обіцянку. Справді з'явився рано-вранці. Але ще до нього до Амалії встигла заскочити Арабель. Принцеса як завжди мала чудовий настрій і чудову новину.

— Ух, що я тобі зараз розповім! — дзвінкою канарковою треллю повідомила вона. — Усю родину Жільберт сьогодні відправили геть із палацу. Я на радощах навіть провести їх вийшла. Ручкою помахала, — засміялася Арабель. — А знаєш, що означає їхній від'їзд? Викреслюємо Сюзон і виходить, що в нас залишилося лише дві конкурентки: Жаклін та Аурелія.

Принцеса вилетіла з кімнати таким самим ураганом, яким і влетіла:

— Мої нудні заморські професори поскаржаться батькові, якщо я запізнюся на заняття.

Слідом за нею з'явився Матьє. Він тільки-но почав огляд, коли до покоїв Амалії увійшли ще двоє гостей: король і королева, викликаючи в душі сум'яття.

Його Величність виглядав стурбованим:

— Я чув, ти захворіла, дитино моя?

— Нічого страшного, Ваша Величносте, лише головний біль, — поспішила заспокоїти Амалія.

Король глянув на лікаря, вимагаючи звіту. Той запевнив, що серйозних проблем зі здоров'ям не знайшов, хоча є невелика перевтома.

— Бідолашна дівчинка, — вступила в розмову королева, — звикла до спокійного розміреного життя, а тут, у столиці, де знайти спокій? Напевно, палацова метушня сильно тебе обтяжує? — співчутливо спитала вона.

Однак у її погляді не було і тіні співчуття. Він був сухим і вимогливим. Її Величність нагадувала, що відведений час вже сплив. Амалія просила відстрочки на день. День минув. Сьогодні вранці вона має сказати королю, що їй важко дається перебування у столиці, та попросити відправити її додому. Своїм питанням королева підштовхувала Амалію до цієї розмови. Чекала, що та відповість ствердно.