Розділ 41. Кому адресований лист?

Амалію попереджали не вірити таким чоловікам, як Маркель, то чому вона вірить? Замість того, щоб бігти від нього якнайдалі, від цих сірих пронизливих очей, вона стоїть, притулившись щокою до його грудей і вбирає затишне тепло його пальта. Вона нічого не могла з собою вдіяти — потреба довіряти цьому чоловікові йшла звідкись зсередини і перекривала голос розуму.

— Вам треба повернутися до палацу. Незабаром вашу відсутність помітять і почнуть шукати.

Маркель не закінчив фрази, але Амалія і так зрозуміла, що він має на увазі. Якщо її знайдуть тут в обіймах принца, це буде зайвим підтвердженням брудним чуткам, які хтось розпускає по столиці.

— Я вас проведу. Ми можемо увійти до палацу через лабораторію. Є таємний хід. Нас ніхто не побачить.

Взявши за руку, Маркель повів Амалію за собою. Вона слухняно пішла за ним. За кілька хвилин вони опинилися в альтанці у віддаленій частині парку. Альтанка не виглядала чимось особливою. Безліч подібних будов було розкидано по всій території біля палацу. Але Амалія здогадувалась, що в ній прихований якийсь секрет.

— Покажу вам один трюк, — загадково посміхнувся принц. — Дивіться на підлогу.

Підлога в альтанці була викладена кольоровими прямокутними кам'яними плитами. Маркель приклав долоню до картини, що висіла на стіні, зробив незрозумілий рух, і раптом пролунало клацання. Одна з плит піднялася і зі скрипом почала наїжджати на сусідню, відкриваючи у підлозі прямокутний отвір, наповнений темрявою.

— Цей хід я виявив ще коли був підлітком. Про нього ніхто не знає. Навіть Себастін.

Маркель підійшов до лазу і почав швидко спускатися сходами.

— Зараз запалю переносний світильник.

Коли лаз засяяв мерехтливим світлом, принц знову з'явився над поверхнею і подав руку:

— Ходімо.

Амалія відчула хвилювання, коли остаточно усвідомила, що опинилася у підземеллі. Тут же можуть бути щури та кажани! Але попри побоювання, ні гризунів, ні бруду, ні вогкості в коридорах потайного ходу не спостерігалося.

— Вчора ввечері ви проникли в лабораторію цим шляхом?

Тепер Амалія остаточно зрозуміла, як поранений Маркель пробрався в лабораторію ніким не помічений.

— Так.

— А ви знаєте, хто зробив цей потаємний хід?

— Не знаю. Можливо, якийсь мій прапрадід теж захоплювався сумнівними магічними науками потай від родичів — ось і пішов на хитрість.

Вони швидко дісталися лабораторії і вийшли через неї до підвалу палацу. Залишалося піднятися сходами на перший поверх, пройти кількома коридорами — і ось вона, урочиста зала.

— Вам не обов'язково повертатися на бал, — Маркель ніби відчув, як Амалії нудотно від однієї думки про те, щоб знову опинитися серед натовпу малознайомих людей, багато з яких налаштовані до неї вороже. — Ви можете піти у свої покої. Я попрошу Розалі передати Себастіну, що у вас розболілася голова, і ви були змушені залишити свято.

— Дякую, — Амалія вдячно усміхнулася.

Побути на самоті в тиші — це те, чого їй зараз хотілося найбільше. До того ж, у неї справді почала боліти голова.

Відразу після закінчення балу Себастін запросив до свого кабінету лікаря Матьє.

— Оглянь сьогодні Амалію уважніше. Мені не подобається, що кожного разу, коли вона опиняється у людному місці, їй стає недобре. Сьогодні вона пішла з балу після першого ж танцю, пославшись на головний біль.

— Можливо, причина проста — хвилювання, — припустив Матьє. — Дівчинка виросла у глушині. Її обтяжує галасливе товариство.

— Можливо. Але я не відкидаю, що причина в іншому.

— Добре, Ваша Високосте, я проведу дуже ретельний огляд.

— І не забувай про особливе доручення. Амалія має почати тобі довіряти.

— Мені було б легше викликати її довіру, якби я міг розповісти їй хоча б щось достовірне про її батьків. Мені шкода дівчинку. Вона мріє розшукати когось зі своїх родичів.

Себастіну самому дуже хотілося б знайти когось із родичів Амалії. А для початку хоча б зрозуміти, кому адресувала лист Луїза де-Патріс, який так і не був відправлений. Якби знайти адресата, то багато можна було б у нього дізнатися. Але поки що Себастіну вдалося розшифрувати лише одне ім'я, згадане в посланні — Жільберт. Може, цей лист призначався їй?

— Невже не збереглося ніяких відомостей про рід де-Патріс? — скрушно спитав лікар.

— Ні, Матьє. Жодних.

— Може, про нього просто забули, бо він був знищений чи перебував у опалі?

— Ні. Я перевірив архіви. Роду де-Патріс ніколи не існувало. Все свідчить про те, що до того, як король надав батькам Амалії титул, вони були простолюдинами.

Луїза де-Патріс стояла біля вікна королівських покоїв і дивилася на буйно квітучий весняний сад. Чоловік підійшов ззаду, поклав руки на плечі:

— Тобі сумно?

Він міг би не питати. І так знав, що цього дня королева не може думати ні про що інше, крім як про дочку. Рівно чотирнадцять років тому їм довелося залишити свою маленьку дівчинку і повернутися додому.

— Там зараз осінь. Напевно, ллють дощі, — Луїза розвернулася обличчям до чоловіка.

Фаб'єн, звичайно, зрозумів, де "там". Там, де зараз їхня дочка Амалія.

— Не журися. Впевнений, вже зовсім скоро вона повернеться.

— Знаєш, я іноді боюся, що цього ніколи не станеться. Раптом лист, який я їй залишила, загубився? Амалія не знає, що робити? Чи не знає, де ми? Може взагалі вважає нас загиблими.

Сльозинка блиснула в медових очах.

— Не турбуйся. Я не маю сумніву, лист у дочки.

— Але чому тоді вона так поки що й не повернулася? Їй уже дев'ятнадцять. Дар мав прокинутися.

— Не хвилюйся, — знову повторив Фаб'єн, лагідно торкаючись губами волосся кольору осіннього листя. — Вона повернеться.

У двері королівських покоїв постукали:

— Ваша Величносте, сніданок, як ви і розпорядилися, накритий у саду.

_________________________________________________