Розділ 35. До завтра

Амалія поверталася до покоїв, розмірковуючи, навіщо відповіла на запитання Маркеля «так». Вона не хотіла сподобатися Себастіну. Вона лише хотіла, щоб старший принц поки не відправляв її з оглядин назад до Шерстона. А для цього потрібно, щоб він якийсь час зберігав до неї інтерес. Але як це пояснити Маркелю? От і довелося обійтися коротким «так».

Біля дверей покоїв Амалію чекав церемоніймейстер.

— Пані Амаліє, вас хоче бачити Її Величність. Мені наказано провести вас до неї.

— Прямо зараз? — Амалія трохи збентежилася від уваги королеви до своєї персони. Наскільки вона знала, Її Величність повернулася з поїздки східними провінціями лише вчора, пізно ввечері.

— Прямо зараз, якщо у вас, звичайно, немає більш термінових справ, — хитро посміхнувся церемоніймейстер.

Амалія пішла за ним коридорами палацу. Боніфас зупинився біля дверей з мозаїчного скла, за якими, не важко здогадатися, була одна з численних палацових веранд.

— Ваша Величносте, пані Амалія, — з поклоном промовив церемоніймейстер, коли вони увійшли всередину.

— Іди, Боніфасе, дякую.

Королева сиділа в плетеному кріслі вглибині веранди. Тут, взагалі, всі меблі були плетеними, через що створювалося враження легкості та затишку. Живі рослини, розставлені острівцями то тут, то там упиралися в стелю. Мабуть, їм з лишком вистачало світла, яке щедро пропускали кришталево чисті скляні фрагменти вітражних вікон.

— Амаліє, дівчинко моя, іди сюди, — покликала королева. — Ти сьогодні снідала?

— Ще ні, Ваша Величносте.

Коли б Амалія встигла? Спочатку ця записка від Маркеля, а потім Боніфас, який велів слідувати за ним.

— Це легко можна виправити. Розділиш сніданок зі мною?

Амалія зрозуміла, що її запрошують до столу, і опустилася в плетене крісло навпроти Її Величності. Спочатку погляд ковзнув по вишуканому чайному посуду, випічці та солодощам, викладеним рівними гірками на блюдах, і лише потім Амалія насмілилася глянути на королеву. Її Величність виглядала не за віком молодою та свіжою. Густе волосся, рівний колір обличчя, витончені риси, які здалися знайомими — такі ж мала Арабель. Дивовижно, яка принцеса була схожа на матір. Цікаво, а характер, цю прямолінійність та невгамовність, Арабель теж успадкувала від королеви?

— Я попросила додати в чай щіпку імбиру та бодяну. На сході зараз модно пити напої зі спеціями, — Її Величність зробила кілька ковтків, підбадьорюючи поглядом, щоб і гостя скуштувала частування.

— Приємний смак, — пролепетала Амалія, наважившись поки що лише на чай.

— Як тобі столиця? Не сумуєш за пансіоном, подругами, своїм містечком?

— Тут зовсім інше життя. Більш шумне та стрімке. Але я потроху звикаю.

— А як тобі жилося у Шерстоні? Як ставилися до тебе наставниці та настоятелька? Чи не ображали?

— Що ви, Ваша Величносте, вони всі любили мене: і пані Елісон, і пані Едіт, і пані Бернадет, і пані…

— От і чудово, — перебила королева, — тобі треба повернутися до Шерстона.

— Повернутись? — від несподіванки Амалія зробила квапливий ковток. Рідина обпалила горло.

— Хочу поговорити з тобою відверто, як із дорослою дівчиною, — королева стала серйозною. — У тебе мало життєвого досвіду, але ти кмітлива. Маєш зрозуміти. Пообіцяй, що наша розмова залишиться між нами. Це в твоїх інтересах.

Її Величність подивилася запитально. Під цим поглядом стало незатишно. Груди обпалило передчуття, що Амалія почує зараз щось таке, чого краще б і не чути.

— Обіцяю, — губи погано слухалися.

— Тобі не казали — ти дуже схожа на матір?

— Казали. Ви знали мою маму?

— Трохи. Бачила кілька разів. Вона врятувала короля, коли він мало не потонув. Ти, мабуть, знаєш?

— Так, пані Елісон розповідала про це.

— Але навряд чи вона казала тобі, що король мав зв'язок з твоєю матір'ю.

Ці вимовлені напівшепотом слова оглушили. Наче розірвалися барабанні перетинки. Цього не може бути! Мама кохала батька. Вона не могла бути йому невірною.

— Мені гірко про це згадувати. Але щоразу, коли я бачитиму тебе, спогади мимоволі поставатимуть у пам'яті, — королева не зводила важкого погляду з Амалії. — Мені боляче думати, що і Його Величність згадує про Луїзу під час кожної зустрічі з тобою. Тепер ти розумієш, чому я хочу, щоб ти якнайшвидше залишила столицю і повернулася до Шерстона?

Пальці заніміли — так сильно стискали чашку. Гіркі одкровення королеви не вкладалися у голові.

— Ти маєш сьогодні ж попросити аудієнції Його Величності. Скажеш йому, що столичне життя тебе дуже обтяжує. Що хочеш повернутися до рідного містечка. Цього буде досить. Король не переконуватиме тебе залишитися. Одразу ж накаже відправити назад.

Слова звучали жорстко, але під кінець фрази в голосі проскочила поблажливість:

— Ну-ну, — поплескала королева Амалію по руці, — у тебе немає приводу засмучуватися, моя дівчинко. Все, про що я сказала, не означає, що королівська сім'я забуде про тебе. Його Величність і надалі продовжуватиме тебе забезпечувати. Можеш стати наставницею в рідному пансіоні або вибрати будь-яке інше заняття до душі — ти в будь-якому випадку ні в чому не знатимеш потреби. А коли з'явиться гідний наречений, Його Величність дасть за тебе солідний посаг.

Це все звучало дуже великодушно. Але Амалії все одно було важко на душі. Як вона може поїхати зі столиці, і так і не дізнатися того, заради чого сюди приїхала? Так і не поговоривши з пані Жільберт, так і не розпитавши в подробицях лікаря Матьє, який, відчувається, ще багато міг би розповісти про маму. Як вона поїде, так і не зрозумівши, що робити зі своєю таємницею? Що робити з собою? Тільки тут, у столиці, є відповіді на питання, які мучать останні кілька років.

— Іди. Сподіваюся, що вже сьогодні ввечері ти поїдеш назад, — прозвучало як наказ.

Амалія піднялася, але замість того щоб піти до виходу, залишилася стояти. Вона зібрала всю свою мужність і тихо попросила: