Розділ 31. Вміти зберігати таємниці

Наставниця, пані Едіт, яка вчила Амалію поводитися з небезпечними рідинами, любила повторювати:

— Запам'ятай головне правило: поки тримаєш у руках ємність з водою з проклятих пустельних колодязів, не можна давати волю емоціям, хоч би що відбувалося навколо.

У Амалії це виходило. Саме тому їй єдиній з вихованок довіряли працювати з отрутою.

От і зараз вона мужньо і холоднокровно дотрималася інструкції, втовкмаченої в голову пані Едіт. Акуратно опустила флакон із рідиною на стіл. Але щойно склянка опинилася на поверхні, крижаний жах, що вмить охопив усе єство, змусив руки тремтіти, а спину вкриватися холодним потом. Хто тут? Хто стоїть ззаду та дихає в потилицю? Звідки він узявся, якщо двері в лабораторію хоч і не замкнені на ключ, але, як і раніше, прикриті?

Жах скував тіло, не даючи навіть повернути голову. Амалія не знала, чому так тремтить. Адже це палац, тут не може бути ні грабіжників, ні розбійників.

— Амаліє… що ви тут робите?

Маркель. Єдиний чоловік, якого Амалія по-справжньому боялася. Єдиний, з ким заприсяглася самій собі ніколи не залишатися віч-на-віч. І, всупереч цьому, страх не посилився, а, навпаки, відступив.

Вона розвернулася до нього. Добре, що флакон із отруйною водою вже був не в руках, а на столі. Інакше Амалія його таки випустила б. Що це з принцом? Він був блідий. На голові — недобра рана з запеченою кров'ю. Тканина камзолу та сорочки в районі плеча роздерта. А саме плече перетягнуте ганчіркою, яка теж була просякнута кров'ю.

— Ваша Високосте, ви поранені? — вона завмерла, відчуваючи майже болюче бажання кинутися йому на допомогу. Відвести до одного зі стільців, посадити.

— Нічого страшного. Впав з коня.

— Я збігаю за лікарем, — Амалія кинулася до дверей.

— Стривайте. Лікаря не треба, — у голосі почулася твердість. — Я не хочу, щоб через ці дурні рани переполошився весь палац.

— Але це погані рани. Їх обов'язково потрібно обробити.

— Ви вмієте це робити?

— Я? — розгублено перепитала Амалія.

Вона вміла. Пані Едіт навчала її не лише аптекарській справі. Вона викладала й основи лікування. Амалія допомагала їй заліковувати забиті місця та порізи молодших вихованок. Але зараз перед нею не десятирічна учениця — дорослий чоловік.

— Тут у лабораторії є все необхідне. Свіжа вода та чисті рушники, — Маркель кивнув у бік одного зі стелажів.

— Але вам потрібен лікар, — Амалія зробила ще кілька кроків до дверей.

— Лікар відразу донесе батькові. Я не хочу, щоб король знав.

Вона не наважилася спитати чому.

— Амаліє, ви мені допоможете?

Було в його голосі щось таке, що змусило зупинитися. Вона відчула, що не зможе йому відмовити. Розвернулась обличчям і повільно підвела погляд. Вони ще не дивилися одне одному в очі після того, що сталося вчора. Кілька секунд — як ціла вічність. Спогади ожили — розлилися по тілу нестерпним хвилюванням. Вона боялася поставити собі питання, що зараз відчуває Маркель. Про що думає? Бажання позбутися мани змусило діяти.

— Ваша Високосте, сядьте на лаву, ближче до світильника.

Він послухався. Амалія знайшла широку посудину, налила в неї чистої води з глечика. Взяла з полиці кілька рушників.

Вона вирішила почати з рани на скроні. Намочила тканину і, переборюючи боязкість, легенько торкнулася шкіри там, де запеклася кров. Це було важче, ніж вона думала. Близькість принца страшенно бентежила. Але думка про те, що Його Високість потребує допомоги, змусила діяти рішучіше. Маркель поводився як дисциплінований пацієнт. Сидів спокійно, нерухомо. Лише сірі пронизливі глузливі очі стежили за кожним її рухом.

— То що ви тут робили, Амаліє?

Вона чекала цього запитання. Чудово розуміла, що рано чи пізно Маркель захоче дізнатися, чому вона без дозволу порушила кордони його володінь. Якби він не був зараз у такому вразливому становищі, дуже б розгнівався. Але якщо вже Амалії довірили роль лікаря, принц, мабуть, притримає гнів до більш слушного випадку. Однак все одно вона трохи боялася і переймалася.

— Ваша сестра великодушно дозволила мені скористатися обладнанням вашої лабораторії, щоб приготувати зілля.

— Зілля? Навіщо? Вона хвора?

— Ні, що ви, Ваша Високосте, вона здорова. Зілля для вашого брата, Себастіна, — пролепетала Амалія. І випереджаючи нове запитання, додала: — Він теж здоровий. Зілля мало стати подарунком.

— Подарунок Себастіну? — Маркель спохмурнів.

Все-таки розгнівався?

— Його Високість запросив мене на обід з нагоди відкриття осіннього свята, — швидко почала пояснювати Амалія. — А на званий обід прийнято приходити з подарунком. Моїх заощаджень не вистачило б на щось гідне. Ось Її Високість і підказала мені, що подарунок можна зробити своїми руками.

Маркель більше не ставив запитань. І Амалія продовжила промивати рану на скроні у повній тиші. Тепер, коли запечена кров була змита, стало помітно, що рана не така вже й страшна.

Амалія змінила воду і взяла новий рушник. Настав час зайнятися плечем принца. Вона обережно зняла пов'язку і жахнулася.

— Ваша Високосте, тут дуже серйозна рана. Може, я покличу лікаря?

— Ні, — категорично відмовився принц. — Батько не повинен ні про що дізнатися.

— Але чому?

Принц промовчав.

— Ви не послухалися наказу короля? — з широко відкритими від жаху очима прошепотіла свій здогад Амалія.

Адже Арабель казала, що Його Величність відправив Маркеля в якусь глушину. І він буде відсутній кілька днів.

— Що сталося?

— Вас це не стосується! — різко кинув принц.

Амалія мимоволі зсутулилася під його важким поглядом. Принц вилаявся крізь зуби:

— Прокляття!

Мовчав хвилину. Потім знову глянув. Вже зовсім інакше:

— Ви вмієте зберігати таємниці?

Чи вміла Амалія зберігати таємниці? За стільки років вона так нікому і не розповіла свою.

— Так.