Розділ 27. Дещо краще

— Пане Матьє, розкажіть мені про мою маму, — очі Амалії світилися благанням. — Я так мріяла зустріти людину, яка була б близько знайома з нею.

Саме такого прохання лікар і чекав. Він охоче почав викладати підготовлені заздалегідь фрази.

— Ваша мама була напрочуд гарною жінкою. Ви успадкували багато її рис. Цей незвичайний колір волосся, овал обличчя та навіть тембр голосу.

Амалія завмерла, вбираючи кожне слово.

— Я згадав, що Луїза недолюблювала лікарів. Це правда. Хоча сама була непоганою цілителькою. Добре зналася на аптекарській справі, розбиралася у травах і зіллях. Саме тому ми й потоваришували. Я сповнився повагою до таланту вашої матінки. Я завжди особливо шанував аптекарів. Хіба була б хоч якась користь від лікарів, якби не було ліків? — Матьє вклав у посмішку самоіронію. — Кому ми були б потрібні, якби не цілющі мікстури, які готують аптекарі?

— Ви працювали разом із моєю мамою?

— Ні. Коли ми познайомилися, вона не працювала — виховувала вас.

— Але, можливо, ви знаєте, звідки родом мої батьки? Пані Елісон, настоятелька пансіону, в якому мене виховували, говорила, що не збереглося жодних відомостей про те, де жило подружжя де-Патріс перед тим, як перебратися до столиці.

— Ваша матінка не любила розповідати про своє колишнє життя. Обмовилася тільки, що їхній з чоловіком родовий маєток був зруйнований страшним ураганом, і вони більше не збираються повертатися туди.

— А мама не згадувала про якихось родичів? Братів, сестер? Я часто думаю, що, можливо, у мене є кузени, тітоньки чи дядечка.

— Наскільки мені відомо, ваша матінка була єдиною дитиною в сім'ї.

— А тут, у столиці, де влаштувалися батьки?

— Вони орендували особняк у західній частині міста. Кілька років тому він був знесений через те, що занепав. І на його місці побудували таверну.

Амалія зітхнула. Звичайно, вона була засмучена. Лікар відсік усі ниточки, які вона сподівалася намацати.

— Пане Матьє, розкажіть, якою була моя мама.

Матьє цього не знав. Він не був знайомий з Луїзою де-Патріс. Не бачив її жодного разу. Але йому добре заплатили, щоб він втерся до Амалії в довіру і дещо в неї дізнався. Його запевнили, що дівчина нічого не може пам'ятати про матір — була надто мала, коли жінки не стало. Тому лікар може сміливо підключати фантазію, відповідаючи на її запитання.

— Ваша матінка була світлою людиною. Чуйною, чутливою. А ще вона вирізнялася щирістю та відкритістю. Близькому другові, такому як мені, наприклад, вона могла сміливо довірити будь-яку таємницю. Вона вважала, що у друзів не повинно бути секретів одне від одного. Адже друзі на те й друзі, щоб підтримувати, допомагати та розділяти всі труднощі.

Матьє розкрив свою валізку і витягнув звідти стетоскоп.

— Але годі на сьогодні розмов. Мені треба вас оглянути. Але перш ніж почати, давайте ще раз уточнимо симптоми. Розкажіть мені якомога детальніше, що з вами сталося у театрі.

Амалія дивилася в добрі очі пана Матьє і не вірила своєму щастю. Вона так мріяла знайти ниточку, яка б зв'язала її з батьками. Зустріти людину, яка хоч трохи була знайома з ними. Сподівалася, що коли дізнається щось про свою сім'ю, то зможе розібратися і з тим, що відбувається з нею самою. А тут така удача! Перед нею людина, яка не просто знала маму, а була її близьким другом. До того ж він лікар. Кому, як не йому, розповісти про все те, що так турбує Амалію з того часу, як вона зрозуміла, що не така, як усі?

— Ви казали, вам стало душно, — уточнив пан Матьє. — А що ви відчули потім? Чи не було якихось незвичайних відчуттів?

Слова самі просилися злетіти з язика. Амалії як ніколи хотілося розповісти про свої такі моторошні напади. Розповісти хоч комусь таємницю, яка мучить її вже кілька років. Мама б на її місці так і вчинила. Адже пан Матьє сказав, вона все йому розповідала, всім ділилася. От тільки… трохи дивно… якщо мама так охоче ділилася з ним усім, навіть найпотаємнішим, чому нічого не розповіла про своє минуле? Нічого не розповіла про те, як вони жили з батьком до приїзду в столицю?

Пан Матьє притулив один кінець трубки до грудей Амалії, другий — до свого вуха.

— Глибокий вдих…

Вона корилася.

— … видих. Ще раз… То що ви відчули там, у театрі, окрім запаморочення?

— Нічого, пане Матьє.

Амалія так і не наважилася відкритися лікареві. Не сьогодні. Їй потрібен якийсь час, щоб почати повністю йому довіряти. У них ще буде можливість поспілкуватися. Амалії потрібно ще стільки всього дізнатися про маму.

— Мені просто стало душно. А потім все минулося, — повторила вона слово в слово те, що говорила з самого початку.

Лікар відклав стетоскоп.

— Схоже, ви просто перевтомилися. Я випишу вам заспокійливий збір, щоб ви добре відпочили цієї ночі. А завтра навідаю вас знову.

Він привітно усміхнувся на прощання і вийшов з покоїв.

Попри заспокійливий збір, Амалія провела ніч тривожно. Їй снився Маркель та його дотики. Вона металася на подушках і провалилася у відносно безтурботне забуття лише під ранок, коли дала собі слово, що більше ніколи навіть не гляне на Його Високість, не кажучи вже про те, щоб залишитися з ним наодинці.

Розбудив Амалію гучний жіночий плач. Навіть не плач, а істерика з відчайдушними підвиваннями. Ридання лунали з коридору. Звідти ж долинали голоси, деякі з яких Амалія впізнала — роздратований пані Жільберт і сповнений вибачень церемоніймейстера Боніфаса. Що відбувається?

Амалія ледве встигла одягтися і привести себе до ладу, як у покої влетіла Арабель. Як завжди весела та життєрадісна.

— Ти як себе почуваєш?

— Добре, Ваша Високосте. Мені вчора просто душно стало. Потім все минулося, – скоромовкою сказала Амалія те, що говорила кожному, хто питав її про здоров'я.

— Засмутилася, що довелося поїхати з прем'єри?

— Трошки.

— Я маю чим тебе втішити, — багатозначно посміхнулася принцеса. — Я попросила прислугу принести до сніданку тістечка зі східними солодощами. Ти любиш східні солодощі?