Розділ 26. Не недуга

Маркель не встиг вийти з покоїв Амалії. Його зупинив розкотистий звук важких кроків, що луною розносився палацовим коридором. Батько. Так ступав лише він. Помітивши в щілині прочинених дверей сина, король увійшов без стуку.

— Я чув, Амалія нездужає, і вона змушена була повернутися з театру до палацу, — батько виглядав стривоженим.

Добре в нього організована шпигунська служба. Вже донесли.

— Так, — відповів Маркель.

Король озирнувся. Йому явно не сподобалася напівтемрява, що панує в покоях Амалії. Його погляд з кожною секундою ставав дедалі похмурішим. Він підійшов ближче до дівчини. Та відвернулась від вікна, підняла на короля погляд і знову опустила. Її щоки горіли червоним, і волосся було трохи скуйовджене. У Маркеля в горлі застряг болючий ком від усвідомлення, що це його пальці розтріпали її слухняні шовковисті пасма.

Батько знову повернувся до сина. Його свинцевий погляд, наповнений гнівом, придавив. Здавалося, король бачить Маркеля наскрізь.

— Чому у Амалії в очах сльози? Ти її образив? Відповідай!

Слова вдарили болючіше за ляпас. Батько ніколи не вважав молодшого сина янголом. Маркель з цього приводу не мав особливих ілюзій, але було гірко виглядати в його очах відвертим мерзотником.

— Амаліє, дитино моя, — голос короля миттю зробився м'яким, — він тебе образив?

Маркель був упевнений, що Амалія промовчить. Але вона раптом підвела на короля очі і промовила тихо, схвильовано, плутано:

— Ні, Ваша Величносте, ні. Його Високість був зі мною люб'язний. Він провів до покоїв, бо в мене паморочилося в голові.

Відчайдушний підопічний горобчик. Так мужньо і так неправдоподібно брехала. Брехала, щоб не видати його. Хотіла захистити від гніву батька, хоча це Маркелю було доручено захищати її від будь-кого. На душі стало ще важче.

— Чому ж ти засмучена, дитино моя?

— Все гаразд, Ваша Величносте, — вона зморгнула сльозинки. — Просто… просто… шкода, що довелося поїхати з прем'єри.

— Маркелю, іди до мого кабінету, — не повертаючи голови в бік сина, суворо наказав король.

Маркель відчував, що на нього чекає важка розмова. Цього разу батько придумає справжнє покарання, а не як у минулі рази. Але Маркель знав, що заслужив.

— Амаліє, присядь, — м'яко промовив король, коли принц вийшов з її покоїв.

Вона підкорилася — опустилася на самий краєчок крісла. Її охопило нервове тремтіння. Його Величність сів у сусіднє крісло, зазирнув у вічі і, здавалося, легко прочитав усі тривожні думки в її голові.

— Сподіваюся, сказане тобою правда. Але ти маєш знати. Ти перебуваєш під моїм захистом. Ніхто не сміє образити тебе. Я витрясу душу з будь-кого, хто спробує завдати тобі шкоди. Навіть із власного сина.

— Не треба, — слова вирвалися мимоволі. — Його Високість не зробив нічого поганого.

Амалія відчула, як нова хвиля рум’янцю заливає обличчя, і опустила погляд.

Король посміхнувся, і по-батьківському поплескав її по руці, але потім насупився:

— Мені не подобається твоє тремтіння. Тобі краще прилягти відпочити. Я пришлю лікаря.

Амалія знала, що лікар їй не потрібен, але сперечатися з королем не наважилася.

Щойно Його Величність пішов, з'явилася Розалі. Вона безперестанку голосила, поки готувала постіль і допомагала Амалії переодягнутися в нічну сукню.

— Ви така худенька. Нічого не їсте. Не дивно, що захворіли.

Амалія майже не чула слів. Її то кидало в жар, то трясло від холоду. Але не через нездужання. Її мучили дивні суперечливі майже болючі відчуття, які всоталися в шкіру разом із дотиками Маркеля. Ще ніколи жоден чоловік не торкався її ТАК. Він був такий моторошно ніжний, такий безсоромно нестримний. Їй хотілося втекти від гарячих рук, але ноги ніби приросли до підлоги. А потім, коли він торкнувся шиї губами… вона думала, що помре. Шкіра в цьому місці й досі горіла вогнем. Як же це нестерпно...

Амалія вже лежала в ліжку, коли з'явився лікар, якого прислав Його Величність. Високий і статний, хоч на вигляд і немолодий. На його обличчі сяяла привітна усмішка. Він зовсім не був схожий на пансіонного лікаря, маленького прискіпливого пана Пауло. Ніхто з вихованок не любив хворіти. Потрапити до лікаря було справжнім покаранням. Гіркі мікстури, нещадно пекучі компреси, строгий постільний режим — далеко не повний перелік його методів лікування.

— Мене звуть Матьє, — представився лікар. — Ну, що вас турбує, дитино моя?

Він підсунув стілець ближче до ліжка і сів.

— Я здорова, пане Матьє. Просто сьогодні у театрі було багатолюдно. Мені стало душно. Але тільки-но я вийшла на свіже повітря, все минулося.

— Так не піде, — посміхнувся лікар, обхоплюючи пальцями зап'ястя, щоб промацати пульс. — Діагноз тут ставлю я. А ваше завдання докладно розповісти про самопочуття. Чи не було запаморочення, нудоти, ознобу.

— Ні. Все гаразд.

Він поклав долоню на чоло.

— Та як же гаразд, коли у вас жар? — тепла заспокійлива усмішка не сходила з його губ. — Ви такі схожі на свою матір, Амаліє. Вона теж не любила лікарів.

— Ви знали мою маму? — вона різко сіла в ліжку. Очі широко відкрилися. Серце відчайдушно затріпотіло в грудях.

— Знав, дитино моя. Луїза де-Патріс була моїм близьким другом.

______________________________________

Сьогодні ШІ створив для нас портрет нового героя — королівського лікаря Матьє. Усміхнений і привітний. Подивимося, яку роль він відіграє у житті Амалії.