Розділ 25. Аромат осені та дощу

Маркель одразу побачив її. Бліду розгублену налякану. Вона спиралася спиною на стіну і притискала руки до грудей.

— Все добре, Ваша Високосте, — прошепотіла безкровними губами. — Мені просто стало душно.

Похитуючись, вона попрямувала до виходу. Мабуть, боялася, що інакше Маркель увійде усередину. І він би увійшов. Йому хотілося притиснути до себе свого сором'язливого підопічного метелика. Або краще підхопити на руки. Але він боявся налякати її ще більше.

— Ми зараз же їдемо назад, до палацу, — безапеляційним тоном промовив він. — Вас треба показати лікареві.

Єдине, що дозволив собі — обережно обхопити її за плечі. Такі тендітні. Але вона здригнулася, і йому довелося відразу прибрати руки.

— Лікаря не треба, — несміливо запротестувала Амалія. — Мені вже краще.

Хоча б не відмовилася їхати в палац, не стала наполягати повернутися до глядацького залу — вже добре.

Всю дорогу, поки екіпаж мчав містом, Маркель з тривогою дивився на Амалію. Він знову мало не спізнився. Чомусь був упевнений, що якби він з'явився хвилиною пізніше, трапилося б щось погане. Але що? Що сталося з дівчиськом? Вона була на межі непритомності. Це від перевтоми, від надлишку емоцій? Він же говорив і батькові, і братові, що Амалія не створена для столичного життя. Вона задихається в цьому цинічному світському натовпі. А вони не слухали його. Чи справа в іншому? Може, вона на щось хвора?

Він уважно стежив за своєю підопічною пташкою. А та починала оживати. Обличчя повернуло свій природний колір, і дихання вирівнялося. Тривога, що мучила Маркеля, потроху вгамувалася. Він навіть зміг глянути на себе зі сторони. У своєму страху за Амалію він поводився як ненормальний. Мало не увірвався в жіночу вбиральню. А якби хтось із манірних аристократок у цей момент поправляв там своє вбрання — ото вереску було б.

Тепер, коли страх відступив, його місце зайняло інше почуття. У грудях пульсувала радість через те, що з Амалією все гаразд. Що ось вона — сидить поруч, дивиться по сторонах полохливим горобцем, але вже набула своєї здатності вкриватися рум'янцем від одного його погляду.

У голові ворухнулася нова думка — як так вийшло, що настрій Маркеля настільки залежить від дівчиська? Чому його трясе, коли з нею щось не так? Чому кожну секунду він тільки й робить, що думає про неї? Він відчув себе неприємно вразливим. Маркель звик вважати себе незалежним, вільним, звик думати, що лише він є господарем сам собі. Але дівчисько щось змінило в ньому. Дідько! Він не хотів ніяких змін. Його влаштовувала та легкість, з якою він йшов життям.

Маркель провів її до дверей покоїв. Вона увійшла всередину і, не обертаючись до нього обличчям, тихо пробелькотіла:

— Доброї ночі, Ваша Високосте.

Йому слід було б вимовити побажання у відповідь і йти геть, але замість цього, він увійшов слідом за нею. Ноги самі несли його. Йому потрібно було переконатися, що з нею все гаразд.

— Може, все-таки запросити лікаря?

— Не треба, Ваша Високосте. Я вже добре почуваюся.

Вона пройшла вглиб кімнати і зупинилася біля вікна, так і не наважуючись розвернутися до Маркеля — подивитись на нього. У покоях панувала напівтемрява. Лише нічник, залишений прислугою непогашеним, м'яко висвітлював простір навколо.

Маркель підійшов ззаду і повільно зняв з її плечей накидку. Неначе боявся, що їй знову може стати зле. Його пташка не опиралася — завмерла. Боялася ворухнутися. Погляду відкрилися її плечі та шия. Спокусливо жіночні.

— Ви шкодуєте, що не додивилися виставу до кінця?

Маркель не розумів, що робить. Він схилив голову, майже торкнувся її маківки і вдихав аромат осені та дощу. Жодного натяку на солодкі троянди — так і має пахнути її волосся кольору осіннього листя. Він хмелів від цього запаху.

— Не шкодую, — видихнула вона. — Я знаю, чим закінчиться ця казка.

Її голос тремтів. Їй страшно? Вона, мабуть, боїться його. Йому треба піти. Негайно. Але він не міг. Не міг зрушити з місця.

— Чим? Принцеса втече від Чудовиська?

Ще ніколи Маркель не відчував такої гострої потреби доторкнутися до жінки. Але він не наважувався. Він не хотів злякати її. Бажав ще трохи насолодитися цим моментом.

— Ні. Він тільки на вигляд Чудовисько. Вона закохається та врятує його поцілунком.

Він таки не стримався. Доторкнувся до її волосся. Воно виявилося м'яким та слухняним під його пальцями, як він і уявляв. А потім долоні опустилися на її плечі. Вона здригнулася, але він не прибрав руки. Ця потреба — відчувати тепло її шкіри — була сильнішою за нього. І тоді вона причаїлася, завмерла, перестала дихати. Він і сам не дихав. Зате серце билося несамовито — проламуючи грудну клітку.

Долоні ковзнули вниз по руках, обхопили тонкі зап'ястя, а губи торкнулися шиї.

— Амаліє… — прошепотів, сам не знаючи, що хоче сказати.

Його скрутило дике бажання. Ще ніколи жага близькості не була такою сильною. Він хотів більшого. Негайно. Притиснути до себе. Мучити поцілунками. Оволодіти нею. Маркель злякався гостроти почуттів, що охопили його. Що він робить?! Він повинен зараз же відпустити її і піти. Яким же треба бути чудовиськом, щоб скористатися її наївністю й беззахисністю!

Маркель змусив себе розтиснути пальці. Подумки облив себе відром крижаної води. Відсахнувся. Гірке роздратування від самого себе вже чекало своєї можливості почати стерв'ятником викльовувати душу.

— Доброї ночі! — сказав похмуро. — Я пришлю лікаря. Потрібно переконатися, що з вашим здоров'ям все гаразд.

Швидким кроком він попрямував до дверей.

_____________________________________

Після сьогоднішнього розділу ШІ мав ліричний настрій. Він знову дивився на Амалію очима Маркеля. Ось вона, причаїлася в напівтемряві кімнати біля вікна. Така юна і боязка, і така неможливо спокуслива... Чи відчуваєте цей аромат осені та дощу, який відчув Маркель?:)