Розділ 23. Тільки не в театрі!

Амалія і не помітила, як уся її увага переключилася на сцену. Актори грали настільки майстерно, ніби й не було жодної гри — ніби це їхні справжні живі емоції. Вони кохали, страждали, віддавалися у полон своїх почуттів відчайдушно і безоглядно, і, здавалося, вся зала проживала історію разом з ними — затамовувала подих на кожній фразі, завмирала при кожному дотику.

Амалія ніби випала з дійсності, теж цілком поринула у світ, так майстерно створений талановитими акторами, але в якийсь момент щось змусило її повернутися до реальності. Вона не відразу зрозуміла, чому їй раптом захотілося відірвати погляд від сцени і повернути голову трохи вліво — на сусідню ложу, яка лише трохи поступається королівській по розкішності. Там були місця для представників почесних родів. Звідти на неї дивилися очі пані Жільберт. Подивилися трохи і перемістили фокус кудись униз. Ця пані бачила за своє життя не одну виставу, і, мабуть, відверто нудьгувала — от і обводила поглядом глядацьку залу. Але Амалію цей погляд вибив з колії. Думки знову повернулися до того, що необхідно якось організувати зустріч тет-а-тет із пані Жільберт.

Як не намагалася Амалія знову зосередитися на виставі, але їй це не вдавалося. Прекрасний ліричний баритон Тібрайєна лунав ніби з-за глухої стіни. Вона перестала вловлювати сюжетну лінію. Кілька хвилин зусиль пройшли марно. І раптом Амалія відчула, що впадає в свій дивний стан, який вона називала «нападом». Вона не знала, як ще можна було назвати те, що з нею іноді відбувалося. Цей стан важко було переплутати з чимось іншим. Він завжди починався з легкого поколювання кінчиків пальців. Потім поколювання стане помітно відчутнішим, потім почне шуміти в голові, а потім… Ні! Тільки не тут, не в театрі! Амалія страшенно перелякалася і розгубилася. Що ж їй робити?

— Я в дамську кімнату, — прошепотіла вона Арабель і постаралася непомітно вислизнути з ложі.

Хтозна як їй вистачило сил спуститися на ватяних ногах вниз по сходах. Кілька метрів коридором і ось Амалія в дамській кімнаті. Добре, що нікого більше тут немає.

Маркель і не думав, що йому буде приносити стільки задоволення спостерігати за дівчиськом, за її живою реакцією на те, що відбувається. Це виявилося набагато цікавіше, ніж витріщатися на сцену. Йому подобалося вгадувати, що вона відчуває.

Перед тим, як підняли завісу, пташка чомусь заплющила очі. Від надлишку емоцій? Він не втримався від кепкування і, здається, викликав її невдоволення. Йому вперше вдалося роздивитися іскорки обурення у її боязкому погляді. Подейкують, сором'язливість може приховувати чуттєву натуру. Іскорки, що на мить промайнули в її очах, здалися Маркелю підтвердженням цієї думки.

Коли вистава почалася, Амалія перестала помічати будь-що навколо. Навіть його пильну увагу, яка зазвичай змушує її соромитися. І він міг безперешкодно роздивлятися, як її обличчя вторить емоціям акторів на сцені. Як трепетно тремтять її густі вії, як здивовано розкриваються медові очі, як розтягуються в усмішці губи. Хоча на губи краще не дивитись. Вони пробуджували в Маркелі чоловіка, змушували уяву ввімкнутися.

Але із середини акту з Амалією щось сталося. Вона раптом стала розгубленою. Емоції на її обличчі перестали збігатися з емоціями, що вирували на сцені. Навіть у напівтемряві стало помітно, як вона зблідла. Дихання стало поверхневим і почастішало. Вона прошепотіла Арабель, що вийде в дамську кімнату, і вислизнула з ложі.

Амалія не повернулася ні за п'ять хвилин, ні за десять. Маркелю стало тривожно. Прокляття! Чому з цим дівчиськом весь час щось не так? Чому вона завжди змушує його нервувати? Попросити Арабель, щоб перевірила, чи все гаразд? Це було найрозумніше, що варто було б зробити, але натомість Маркель підвівся і сам рушив до дамської кімнати. Він не міг довірити сестрі Амалію, він не міг довірити Амалію нікому. Він повинен був сам особисто переконатися, що з нею все гаразд.

Маркель все прискорював кроки. Чим ближче до дверей — тим сильнішим ставало його занепокоєння. Тим більшою ставала впевненість, що щось сталося. Він не міг пояснити, звідки це моторошне гірке передчуття, що його боязкому метелику недобре. Що вона у біді.

— Амаліє, ви тут?! — він постукав у двері жіночої вбиральні.

Відповіді не було. Тривога вже не тільки здавлювала горло — вона стискала груди, заважаючи дихати. Він постукав наполегливіше. Йому було байдуже, як це виглядає зі сторони.

— Амаліє, відгукніться негайно, або я зараз же увійду!