Розділ 14. Покарання для сина

День Його Величності Модеста Третього розпочинався рано. О шостій ранку він перебував у своєму кабінеті і переглядав звіт начальника таємної охорони. У паперах з належною скрупульозністю були описані всі пересування Амалії минулої доби.

…В екіпажі Його Високості Маркеля була доставлена в ательє пані Боніто. Виїхала звідти в екіпажі Її Високості Арабель.

Король насупився. Він так і думав, що син спробує передоручити підопічну комусь іншому. Але ж не вісімнадцятирічній сестрі, у якої ще вітер в голові? Вчинок сина викликав невдоволення. Хлопчисько необхідно провчити. Коли вже він навчиться відповідальності?

...Відвідала центральну аптеку, з якої в аптечному візку була доставлена до аптеки на околиці міста. Залишалася там близько чотирьох годин.

А ось те, що сталося далі, Модесту категорично не сподобалося.

— Що це за пан, який запропонував їй допомогу? Чого він насправді хотів?

— З'ясовуємо, — витягнувся стрункою начальник таємної охорони, що стояв навпроти. — Амалія не побажала скористатися пропозицією, але пан виявляв наполегливість. Наша людина вже хотіла втрутитися, але тут з'явився Його Високість Маркель.

Встиг? Хлопчина небезнадійний. Але це не означало, що покарання скасовується. Залишилося тільки придумати яке саме.

— Ідіть, — кивнув король начальнику охорони.

Щойно за ним зачинилися двері, на порозі з'явився канцлер, щоб доповісти про розклад на найближчий час.

— У першій половині дня зустрічей не заплановано. Але надійшло прохання однієї юної особи про аудієнцію. Ваша гостя Амалія запитувала, чи не приділите їй кілька хвилин.

Рання пташка. Король, певна річ, планував поговорити з нею, але хотів призначити зустріч на пізнішу годину. Не всі юні панночки люблять підніматися вдосвіта.

— Так, запроси.

Вона увійшла до кабінету безшумно. Маленька та худенька. Осіння мідь волосся зібрана у просту зачіску. Тонкі зап'ястя, вузькі долоні. Яка вона схожа на матір. Спогади налинули потоком. Теплі, але сумні.

— Ходи сюди, Амаліє, — Модест показав на крісло навпроти.

Вона сіла на краєчок. Точнісінько як робила її мати. Ніби готова будь-якої секунди зіскочити і полетіти геть.

— Ваша Величносте, дозвольте подякувати вам за вашу великодушність. За те, що всі ці роки...

— Не варто, — перебив він. — Що ти хотіла, дитино моя? Ближче до справи.

Вона підняла на нього свої медові очі. Вони також дісталися їй від матері.

— Я знайшла роботу. Смію просити вашого дозволу розпочати з сьогоднішнього дня. Я намагатимусь узгодити графік так, щоб відвідати всі заходи осіннього свята.

— Роботу? Навіщо гості королівської сім'ї робота? Ти будеш забезпечена всім необхідним на час свята.

— Ваша Величносте, річ у тому, що мені хотілося б залишитися в столиці після того, як свято закінчиться. Але я не можу зловживати вашою великодушністю та просити забезпечувати мені столичне життя й надалі. Пані Елісон наставляла мене вчитися самій піклуватися про себе, коли вже я стала достатньо дорослою, щоб бути в змозі це робити.

Що це? У голосі боязкого наївного курчати почулися тверді нотки. Модест часто замислювався, чи правильно зробив, що віддав дівчинку на виховання до пансіона старої доброї зануди Елісон. Чи не краще було ростити сироту при дворі? Але тепер остаточно переконався, що не схибив у своєму рішенні. Чому б навчилася дитина у придворних жінок? Легковажності, інтригам, підступності? Вона не отримала б того тепла, яким змогла оточити її Елісон. У ній би не з'явилося тієї внутрішньої гідності, яку виростила в ній настоятелька.

— Батьку, Амалія в тебе? — у кабінет із заклопотаним виглядом влетів Маркель.

Мабуть, з самого ранку вже встиг загубити підопічну. Здавалося б, що може бути простіше ніж доглядати таку тиху мишку? Але вона вже примудрилася навчити хлопця хвилюватися. Це добре. Піде йому на користь. І як доречно, що дитина придумала влаштуватися на роботу. Ось і кара для сина. І голову ламати не треба.

— Так, Маркелю, Амалія, як бачиш, тут. Прийшла просити дозволу почати працювати.

— Працювати? — син спохмурнів. У погляді читалося: «Навіщо їй працювати? Батьку, заборони!».

— Не бачу приводу забороняти, — сказав Модест. — Іди, дитино моя.