Розділ 10. У пошуках роботи

Амалія заходила до центральної аптеки, відчуваючи хвилювання. Велике просторе приміщення було повне відвідувачів. Ох, якби ж її взяли на роботу. Вона змогла б закріпитися у столиці, змогла б почати займатися тим, заради чого сюди приїхала — шукати відповіді на запитання, які мучать з дитинства.

— Чи можу я поговорити з керуючим? — поцікавилася вона у аптекаря, який обслуговував клієнтів.

— Вам пощастило, пан Рудьє на місці, — відповів той, кивнувши на двері в кінці коридору.

Але на цьому везіння Амалії скінчилося.

— У нас немає вакансій, — керуючий, поважний сивий пан з охайною борідкою, навіть не захотів розмовляти.

Амалія потопталася на порозі. І хоч їй недвозначно вказали на двері, наважилася вимовити:

— Але мені дуже потрібна робота…

— Ви вважаєте, мені є до цього хоч якесь діло? — роздратовано поцікавився керуючий. — Ідіть.

Він втупився в папери, показуючи, що не збирається більше приділяти Амалії жодної хвилини.

Настоятелька пансіону вчила вихованок бути послідовними та наполегливими на шляху до мети. Тому Амалія набралася мужності і замість того, щоб вийти, спробувала новий аргумент:

— У мене є рекомендаційний лист. Від пана Філберта, аптекаря Шерстонського пансіону.

— Ідіть! — не відриваючись від документів, гаркнув керуючий.

— Пане Рудьє, я добре знаюся на зіллях. Знаю унікальні рецепти на основі порошку заговореного каміння. Вмію готувати відвари лікувальних трав. Не боюся працювати з отруйною водою проклятих пустельних колодязів.

— Проклятих колодязів? — таки відірвався від паперів керуючий. — Дайте листа, — простягнув руку.

Зажевріла боязка надія. Пан Рудьє недбало пробіг рівні рядки, написані рекомендатором Амалії.

— Можу взяти вас на випробувальний термін. Помічницею аптекаря. До нашої філії на околиці столиці.

Це було не зовсім те, чого чекала Амалія, але вона все одно шалено зраділа.

— Платитиму п'ятдесят флорентів на тиждень. Але це якщо пан Емерай, який там працює аптекарем, не буде проти.

Управитель зробив невелику приписку на рекомендаційному листі та повернув Амалії.

— Покажіть це пану Емераю. Зараз у його аптеку якраз вирушає карета зі свіжими зіллями. Можете скористатися нею.

В аптечній кареті Амалія дісталася місця призначення за годину. Околиця столиці виглядала зовсім не так ошатно, як центр. Замість особняків скромні одноповерхові споруди. Але сама будівля аптеки їй сподобалася. Акуратна та доглянута.

Пан Емерай не дуже привітно зустрів Амалію, і навіть рекомендаційний лист із припискою від керівника центральної аптеки не надто допоміг. Але Амалія вже знала, як справити на аптекаря враження. Повторила слово в слово те, що сказала панові Рудьє, не забувши згадати про отруйну воду проклятих пустельних колодязів.

— Гаразд, — пан Емерай простягнув Амалії фартух. — Дам вам завдання. Встигнете до закриття аптеки — робота ваша.

Завданням виявилося перетирання в порошок висушених лікарських трав. Робота проста, але копітка. Амалія робила подібне неодноразово, тому діяла впевнено. Пан Емерай час від часу підходив і поглядав на проміжні результати, і щоразу в його погляді ставало дедалі менше скепсису.

— Добре, ви прийняті, — усміхнувся аптекар, коли Амалія закінчувала роботу.

Їй залишалося вдячно усміхнутися у відповідь. Подумки вона подякувала ще й пані Елісон. Це її повчання не здаватися перед труднощами допомогли сьогодні Амалії досягти першого свого успіху в столичному житті.

Вони з аптекарем разом вийшли надвір.

— Чекаю вас завтра до восьмої, — він зачинив двері на замок і поспішив у своїх справах.

Осінній день хилився до завершення. Насувалися сутінки. Амалії треба було поквапитися. Вона пішла вздовж вулиці у пошуках найманого екіпажу. У центрі міста вони чергували по кілька штук на кожному перехресті. Тут же, на окраїні, їй довелося добряче пройтися, перш ніж помітила один.

— Дозвольте? — звернулася вона до кучера.

— Куди хочете, пані?

— До королівського палацу.

Візник неприємно засміявся.

— До палацу? Ви нічого не переплутали? — він зміряв глузливим поглядом накидку Амалії.

— Ні.

— Добре, можна й до палацу. Тільки гроші вперед.

— Скільки?

— Два флоренти.

Амалія жахнулася. Це було дуже дорого. У Шерстоні за такі гроші можна було кататись у найманному екіпажі цілий день. У неї не було стільки. Основні заощадження лежали у дорожній сумці, яку Амалія залишила в екіпажі Маркеля.

— То що, пані, їдемо? — перепитав кучер.

— Я передумала.

Амалія швидким кроком рушила далі, сподіваючись зустріти ще один екіпаж. Може, інший візник назве меншу ціну?

Вона пройшла кілька кварталів. Сутінки помітно згустилися. І як на зло погода стала псуватися. З похмурого осіннього неба раптом почали зриватися сніжинки. Неправильної форми, колючі. Зробилося зимно й незатишно. Перехожі траплялися все рідше. Та й ті, що траплялися, чим вони могли допомогти Амалії? Непривітні, стурбовані своїми проблемами. Вона раптом дуже виразно відчула, що зовсім одна у величезному незнайомому місті. І ось-ось настане ніч.

Минувши ще кілька перехресть, Амалія зустріла ще один екіпаж. Але візник виявився таким самим незговірливим, як і попередній. Він вже просив три флоренти і відмовлявся везти в борг.

— Я розрахуюсь на місці, правда, — переконувала вона.

Але той лише засміявся.

Амалія щільніше закуталася в накидку і пішла далі. Від холоду тіло почало тремтіти. Вона зовсім зневірилася, коли біля неї раптом зупинився екіпаж. Багато одягнений пан глянув привітно:

— Пані, як же так? Чому ви одна в таку пізню годину?

— Я ненароком взяла з собою недостатньо грошей на дорогу назад. А візники відмовляються везти у борг.

— Чи існують на світі більші скупердяї, ніж столичні візники? — співчутливо похитав головою пан. — Ви ж зовсім замерзли. Піднімайтеся швидше в мій екіпаж. Я вас підвезу.