Розділ 8. Рожевий пончик

— Почніть обслуговування з Шарлоти, — розпорядилася пані Жільберт, ніби її зовсім не обходило, що перед приходом трійці господиня ательє була зайнята іншою клієнткою. — Ми з дочками поспішаємо.

— Вибачте, пані Жільберт, але вам доведеться почекати ... — Почала-була пані Боніто, але Жільберт роздратовано перебила:

— Поспішіть. Чи у вас є важливіші клієнти?

— Так.

— Вона? — обурилася глава манірного сімейства, зневажливо вказавши на Амалію віялом.

— Так. Я не можу змушувати чекати Його Високість.

— А до чого тут Його Висок…

Пані Жільберт не встигла договорити, як дзенькнув дверний дзвіночок, сповіщаючи про чергового відвідувача. Наступної секунди в салон увійшов Маркель. Та не один. Він супроводжував молоду пані. Вона була надзвичайно гарна. Правильні риси обличчя, свіжа, рум'яна. З каштановими кучерями, укладеними у високу зачіску, схожу на ті, які вінчали голови манірної трійці. У вишуканій сукні, рукави якої були облямовані хутром, і акуратних чобітках з м'якої шкіри.

Амалії відразу ж згадалися всі ті чутки, якими супроводжувалося бурхливе життя Його Високості. І їй подумалося, що це одна з тих дівчат, які люблять розваги і дозволяють чоловікам вільності. Якщо вірити поголосу, Маркель водив знайомства саме з такими. Думка чомусь неприємно кольнула, хоча Амалії не мало бути жодного діла до того, як і з ким проводить час принц.

Супутниця Маркеля першою вихопила поглядом молодшу з дочок пані Жільберт.

— Шарлотто, — підскочила вона до неї і фамільярно потріпала пухку щічку. — Ти також тут. Замовляєш сукню до свята?

Шарлотта лише усміхнулася, зовсім не виказуючи, що таке звертання їй неприємне. Куди тільки манірність поділася?

— А що це у тебе? — кивнула юна пані на рулон тканини, який Шарлотта досі притискала до себе. — Блідо рожевий?

  Вона весело засміялася.

— Як не було у тебе смаку, так і не з'явилося. Щоб носити сукні такого кольору, тобі треба вдвічі зменшитись у талії, інакше будеш схожа на пончик із рожевою помадкою.

Супутниця Маркеля знову розсміялася від власного жарту. Шарлотта ж мовчки проковтнула глузування. Дурна усмішка ніби приклеїлася до її обличчя, яке вкрилося плямами. Пані Жільберт теж мовчала. І подібно до дочки вкрилася нерівним бордово-синюватим рум'янцем.

— Дай-но сюди, — юна пані безцеремонно забрала рулон з рук Шарлоти.

Та відкрила рота, але так і не наважилася нічого сказати. А супутниця принца вже стояла біля дзеркала та прикладала відріз до себе.

— Як тобі, Маркелю? — повернулася вона до Його Високості обличчям. — Мені личить? Мабуть, замовлю собі сукню з цієї матерії. Чудова якість.

Принц спостерігав за тим, що відбувається, з поблажливою усмішкою:

— Личить. Але, на жаль, цей відріз уже обіцяний тій, кому він ще більше личить. Я ж нічого не плутаю, пані Боніто? З цієї тканини ви збиралися шити сукню для пані Амалії?

І хоч звертався Маркель до господині ательє, але чомусь подивився на Амалію. І його супутниця теж миттєво звернула увагу на неї. Підійшла і приклала відріз:

— А й справді. Блідо-рожевий пасує до рудого. Адже це щось східне? — адресувала запитання пані Боніто.

— Так, Ваша Високосте, — відгукнулася господиня ательє.

Високість? Лише зараз Амалія раптом зрозуміла, хто це перед нею — принцеса Арабель, сестра принців Маркеля та Себастіна.