Розділ 6. Старомодна накидка

— Прибув екіпаж Його Високості Маркеля, — доповів лакей, що постукав у кімнату близько восьмої ранку. — Мені наказали спустити ваш багаж.

Він підхопив дорожні сумки, на які вказала Амалія, і зник за дверима. Вона вже була готова їхати. Піднялася сьогодні о шостій, привела себе до ладу і, щоб угамувати хвилювання, весь час читала.

Пані Бернадет тепло обійняла на прощання:

— Іди, дитино моя. У тебе все вийде, — вона ласкаво провела по рудому волоссю рукою. — Але знай, якщо щось піде не так, ми завжди раді будемо бачити тебе в Шерстоні.

— Дякую, — серце огорнуло тугою. Зараз Амалія вийде з кімнати, і остання ниточка, що зв'язує її з пансіоном і колишнім життям, обірветься.

Вона надягла накидку і поспішила за лакеєм униз. Вранці вже було досить прохолодно і варто було б напевно надягнути щось тепліше. Але Амалія дуже любила цю річ, яка залишилася їй від мами. Здавалося, накидка досі зберігала її тепло.

Батьки загинули, коли Амалії було лише п'ять. Вона майже не пам'ятала їх. Лише міцні руки батька та відчуття надійності, яке вони дарували, та усмішку мами, світлу та трохи сумну, як осінній день. І ось ця накидка, оживляє спогад, як одного разу мама зняла її зі своїх плечей і загорнула Амалію, коли вони потрапили під дощ.

Маркель чекав на Амалію в двомісному екіпажі біля самого ганку таверни. Він перебував у похмурому настрої. Завдання батька обіцяло геть-чисто зіпсувати йому наступні кілька тижнів. Він усю ніч міркував, кому б передоручити турботу про дівчину. Перебирав варіанти, але так поки що і не знайшов підходящий.

Довго чекати на Амалію не довелося. За кілька хвилин з'явився лакей, посланий за багажем, а потім і сама Амалія. Сьогодні на ній була надіта не та сіра дорожня сукня, в якій він бачив її вчора, а трохи яскравіша — темно-бордова. Не сказати, що набагато краща за попередню. І знову ця вицвіла від часу старомодна накидка.

— Ви поїдете до палацу ось у цьому? — він відчинив перед нею дверцята екіпажу.

У голосі не було насмішки, а лише роздратування. Дівчисько, схоже, не розуміє, що стане об’єктом глузувань і жартів цинічних придворних дам.

Вона, як завжди, зніяковіла. Боязкою пташкою зайняла сусіднє сидіння. Маркель думав, що вона промовчить. Але ні — знайшла в собі сили відповісти з гідністю:

— Ця сукня не з дешевих. Я витратила на неї значну частину своїх заощаджень. Замовляла її у досвідченої кравчині. Можливо, фасон досить простий, але чудовий матеріал — практичний, немаркий, щільний. Кравчиня запевнила, що якщо акуратно з цією сукнею поводитися, то вона прослужить не один рік.

Не один рік! Дідько! Маркель ледве стримався, щоб не вилаятися вголос. Столичні модниці повністю змінюють гардероб щосезону.

— А накидка? — похмуро поцікавився він. — У вас там, у пансіоні, час зовсім зупинився? Ніхто не підказав вам, що таке було в моді років двадцять тому?

Роздратування вилилося в різкий тон. Маркель не розумів, чому дівчисько постійно змушує його виходити з себе. Зазвичай він такий милий з жінками, що посмішка не сходить із їхніх облич. Але з Амалією не вдавалося бути ввічливим. Його світські манери зникали на очах.

Вона зіщулилася, наче слова боляче ранили її.

— Я знаю, що таке вже не носять, — голос зірвався.

Він подумки вилаявся ще кілька разів. Тепер уже на свою адресу. Дівча ледве нашкрібло на сукню, а він дорікає їй за накидку.

— Валенсію, — крикнув Маркель кучерові. — Розвертай екіпаж. Заїдемо до пані Боніто. Пані Боніто тримає найкраще у столиці ательє, — пояснив він Амалії. — Потрібно змінити вам гардероб, перш ніж їхати до палацу.

— Боюся, у мене не вистачить заощаджень оновити гардероб у столичної кравчині, — зніяковіла Амалія.

Прокляття! Та Маркель і подумати не міг запропонувати їй заплатити самій.

— Я заплачу за ваш новий гардероб сам.

Вона зблідла.

— Ваша Високосте, я не можу прийняти від вас такий дорогий подарунок, — твердо прозвучали слова.

— Чому?

— Ви вважаєте мене зовсім наївною, чи не так? — Амалія раптом скинула на нього очі. Вдруге за весь час їхнього знайомства. Він упіймав цей пронизливий погляд. — Пані Елісон застерегла мене не приймати нічого у подарунок від молодих чоловіків. Попередила, що вони можуть витлумачити такий вчинок, як… — вона залилася густим рум’янцем, — …як… згоду на…

Їх розділяло півметра простору, але Маркелю здавалося, він чує, як сполохано б'ється її серце і збивається дихання від дикого збентеження. І він раптом відчув, як його тіло відверто відреагувало на це її збентеження, на те, які думки промайнули в її голові.

Вона так і не договорила розпочатої фрази, але зате рішуче вимовила іншу:

— Я цілком можу сама про себе подбати. Я навчена аптекарській справі. Найближчим часом знайду роботу і зможу оновити гардероб, якщо цього вимагає столичне життя.

Скільки разів юні дівчата натякали Маркелю, що не проти були б отримати від нього дорогий подарунок, та й взагалі не відмовилися б від повного утримання. Але ніхто ще не просив його про інше. Ніхто так рішуче не наполягав, що може подбати про себе самостійно. Амалія була чарівна в цій своїй наївній рішучості. Маркель відчув, як поплив куточок його рота, мимоволі розтягуючи губи в усмішці. Він часто дарував дівчатам подарунки, коли вони того хотіли, але ще жодного разу не відчував такого палкого бажання зробити це.

— У мене і в думках не було того, про що ви подумали. Ви гостя Його Величності, і подбати про вас — наш обов'язок, — відрізав Маркель наказним тоном, щоб у дівчиська зникло бажання сперечатися.