Розділ 5. Розмова з батьком

Маркель заходив у кабінет батька злий, як чорт. Ще жодна дівчина не виводила його з себе так сильно. І головне ж — незрозуміло чим. Навіть очі на нього боялася підняти.

— Вона у Флореї, — доповів він батькові. — Доставлена ціла і неушкоджена. Сподіваюся, що на цьому все?

— Присядь, — кивнув батько на сусіднє крісло, не відриваючись від паперів.

Без поспіху дописав кілька слів і лише тоді звернув увагу на сина. Останнім часом Маркель постійно бачив батька з пером у руках. Мемуари, чи що він там пише?

— Я чув, Амалія зупинилася в таверні з бібліотекаркою, — батько склав акуратним стосом списані аркуші.

Хтось із охорони вже доповів? Маркель і не сумнівався, що серед гвардійців є інформатор. Напевно, цей балакучий вояка розповів і про те, що Маркель надовго зникав у лісі. Але, на щастя, батько не поспішав влаштовувати допит, а подивився з прихованою іронією. Схоже, його тішило, що дівчині якимось чином вдалося наполягти на своєму — зупинитися в таверні.

— Так, Амалія побажала провести цю ніч під крилом пані Бернадет. Я не заперечував, бо думаю — так буде краще. Чи варто занурювати її прямо з дороги в кругообіг палацового життя? Її тут заклюють першого ж дня.

— Мабуть, — батько як ніде нічого повернувся до паперів.

А Маркель відчув, що ще більше дратується.

— Я взагалі не розумію, навіщо було везти Амалію до столиці. Ти що, вважаєш, Себастін може серйозно зацікавитися цією провінційною тихонею?

— Чому б ні? Я чув, що вона досить приваблива зовні. Це не так?

Перед уявним поглядом моментально постало волосся кольору осіннього листя і пронизливі очі такого ж відтінку, ніжна шкіра, більшу частину часу залита рум'янцем, і вузькі долоні з довгими пальцями. Вираз «приваблива зовні» зовсім не підходив до цієї сором'язливої пташки. «Приваблива зовні» — це про тих кучерявих білявих напомаджених дівчат, що незабаром заполонять палац, сподіваючись завоювати увагу Себастіна.

— Справа не в тому, наскільки Амалія приваблива. Вона не створена для столичного життя. Вкрай наївна і сором'язлива. Мені здається, треба повернути її до Шерстона. За кілька днів доглядачка бібліотеки вирушить назад. Нехай і Амалія їде з нею.

— Амалію запрошено на свято і вона візьме в ньому участь. І лише Себастіну вирішувати, коли відправляти її назад і чи взагалі відправляти.

— Батьку, ти не розумієш! — у голосі прорвалося обурення. — Не уявляєш, наскільки вона недосвідчена. Та вона ще до початку свята потрапить у якусь халепу. Уяви собі — збиралася шукати роботу. Яку? Вона й оком не встигне кліпнути, як стане утриманкою якогось хтивого багатія, який побавиться нею кілька місяців, а тоді позбудеться її, щоб взяти для розваг нову.

— Не хочеш, щоб вона потрапила в халепу? — зберігаючи абсолютну незворушність, поцікавився батько. — Ось ти і візьмеш над нею опіку на весь час свята.

— Що-о?! — Маркель аж із крісла підскочив.

— Ти ж у нас якраз досвідчений у тих питаннях, про які говориш. Чи тобі не знати, які небезпеки для таких ось гарненьких юних дівчат можуть бути від хтивих багатіїв?

Опікуватися дівчиськом? Це найгірше, що батько міг вигадати.

— Ти ж несерйозно?

— Серйозно. Це наказ. І він не обговорюється. Сприймай це як покарання за те, що так і не припинив свої небезпечні експерименти. Не хочеш поговорити про те, що робив у Шерстонському лісі? — батько вперше за весь час розмови глянув суворо. — Іди. Відповідаєш за дівчисько головою.

_______________________________________

На ілюстрації до сьогоднішнього розділу штучний інтелект очікувано зобразив батька Маркеля — короля. Я його приблизно таким і уявляла.