Розділ 2. Від’їзд

Наставниці пансіону та подруги Амалії вийшли її провести. Вони по черзі обіймали та емоційно шепотіли побажання. І сама пані Елісон теж притиснула підопічну до себе і поцілувала у лоба.

— Добре, дитино моя, — сказала тепло і нахилилася до вуха, щоб нагадати: — не забувай нашу з тобою розмову. Будь обережна.

Звісно, Амалія не забуде. Напередодні приїзду Його Високості настоятелька запросила вихованку до свого кабінету та довго розмовляла з нею. Вона розповідала, що чекає на Амалію в столиці. Як відрізняється життя там, у вищих колах, від тихого розміреного життя провінційного пансіону. Застерігала, як не наробити помилок. Вчила поводитися строго і з гідністю, особливо з чоловіками. І особливо з такими, як Його Високість Маркель.

Вона більше години розповідала, що такі як він легковажно ставляться до жінок. Вони небезпечні. Просто таки дияволи в людській подобі. Але пані Елісон могла б особливо не старатися. Амалія і без того відчувала по відношенню до молодих чоловіків жахливу боязкість. А урок від наставниці лише посилив страхи. Виходячи з кабінету пані Елісон, Амалія заприсяглася собі, що навіть не гляне на Його Високість. Але вона порушила дану собі клятву. Не минуло й кількох хвилин з моменту їхньої зустрічі з Маркелем, як цікавість переборола боязкість. Вона таки підняла на нього очі. І мало не померла від збентеження, яке тієї ж миті її охопило. Навіщо тільки це зробила? Розмовляв Його Високість гнівно — справді, як диявол, а от зовні на диявола зовсім не був схожим. Він здався Амалії дуже високим і міцним. І в нього були пронизливі глузливі сірі очі. А більше вона нічого не встигла помітити, бо відчула, що він бачить її наскрізь. Може прочитати всі її думки, що вирують у голові і викликають сум'яття. І вона страшенно злякалася.

Як добре, що в дорозі Амалія буде не віч-на-віч з Його Високістю. Як же чудово співпало, що доглядачці бібліотеки пані Бернадет знадобилося поїхати до столиці за новими підручниками, і Маркель не заперечував, щоб вона вирушила туди в його кареті.

Амалія та Бернадет першими зайняли місця — прилаштувалися на лаву поруч одна з одною. Слідом всередину зайшов Його Високість і сів навпроти. Карета в супроводі кінної охорони рушила. Наставниці та подруги махали їм услід, і в Амалії стискалося серце. Затишний рідний пансіон, стіни якого вона не покидала з того самого дня, як загинули батьки, поступово зникав з поля зору. Майнула боягузлива думка — як було б добре залишитися тут назавжди, в цьому теплому знайомому світі, де всі любили її. Але Амалія прогнала цю зрадливу думку разом зі сльозами, що наверталися на очі. Насправді вона давно вже планувала поїхати до столиці, і запрошення Його Величності на свято було чудовою нагодою здійснити задумане.

Пані Елісон готувала Амалію до того, що рано чи пізно їй потрібно буде розпочати самостійне життя. Його Величність виявив велику великодушність, забезпечивши можливість пройти навчання в пансіоні і ні в чому не знати потреби все дитинство та юність. Але не можна користуватися цією великодушністю вічно. Так можна впасти королю в немилість. Амалія подорослішала і може сама про себе подбати. Вона навчена аптекарській справі. Спробує, поки триває свято, знайти собі роботу — влаштуватися помічницею аптекаря. Їй треба якось закріпитись у столиці. Чому саме там? Тому що лише у столиці вона знайде відповіді на питання, які мучать її вже багато років.

Амалія має секрет. Вона не така, як усі. Вона не знає, чому. Звідки у неї ці здібності та що з ними робити? Батьки померли зарано, щоб розповісти їй про це. Але у столиці залишилися люди, які ще пам'ятають батька та матір. У них Амалія і шукатиме відповіді.

Пансіон залишився далеко позаду. Карета котилася лісовою дорогою. Повз вікна пропливали величні краєвиди Шерстонської діброви, охопленої осінньою позолотою та багрянцем. Амалія знала тут майже кожну стежку. Але все одно не відвертала голови від вікна, ніби побачене являло для неї щось надзвичайно цікаве. Вона боялася випадково зустрітися поглядом із Його Високістю Маркелем. Їй здавалося, що він дивиться на неї, і одна ця думка змушувала червоніти від збентеження.

Про молодшого сина короля ходили жахливі чутки. Амалія не знала, чи можна їм вірити. Подейкували, що він абсолютно зіпсований і цинічний чоловік, на відміну від старшого брата Себастіна. Помічений у зв'язках із дівицями негідної поведінки та цікавиться забороненими магічними науками. У такого жахливого чоловіка мали б бути холодні, наче вхід у крижану печеру, очі. Але вони не здалися їй такими. Амалія спіймала себе на думці, що хотіла б ще раз у них подивитись — перевірити. І ця заборонена думка зробила рум'янець на щоках ще яскравішим.

Не підводячи очей, Амалія намацала у своєму саквояжі книгу, яку брала в дорогу, і втупилася в неї. Читання завжди було для неї порятунком. Поринути в інший світ і відсторонитися від усього.

* * *

Пані Жільберт чекала королівського церемоніймейстера Боніфаса в закритій альтанці у дальній частині парку. Вони домовилися зустрітися там опівдні. Пан Боніфас обіцяв принести список гостей, запрошених на осіннє свято. Простіше кажучи, список тих юних дів, з яких Його Високість Себастін буде обирати собі наречену.

Церемоніймейстер з'явився без запізнення. Втім, пані Жільберт і не сумнівалася, що він зробить усе, як вона просила. Не даремно ж вона пускала бісики цьому маленькому лисому товстуну і навіть дозволила трохи вільностей. Їй потрібна була своя людина серед організаторів свята, яка буде в курсі всіх новин і пліток. Пані Жільберт покладала великі надії на старшу дочку. Дівчина мала всі шанси стати обраницею принца. Але ситуацію треба було контролювати.

— Тут те, що ви хотіли, — Боніфас простягнув аркуш паперу, поцяткований записами, і приклався до руки.

Мало для неї було задоволення від торкання його вологих губ. Але нічого, пані Жільберт потерпить. Вона не стала гидливо відсмикувати руку.