Крастися на підборах – ще те задоволення. Я намагалась йти тихо, щоб під ногами не скрипнула жодна дошка. Один необережний рух, і вже можна себе видати, а це дорого коштуватиме не мені одній.
Я притиснулась до стіни і затихла, варто було лише почути кроки, що наближались. Але ні, невідомий звернув в інший бік, і я видихнула з полегшенням, трохи заспокоюючись, і продовжила свій шлях. Йти доводилось максимально обережно, але мета виправдовувала засоби. Йти доводилось максимально обережно, але в цьому випадку мета виправдовувала засоби.
Якоюсь мірою я була навіть рада, що виглядала, як світська левиця з минулого сторіччя. Звісно, в платті та туфлях на підборах було важко не шуміти з кожним рухом, але, принаймні, тонкі рукавички були доречним елементом мого гардеробу. Залишалось лише сподіватись, що я правильно визначила розташування камер, коли вирішила піднятись сюди, і не просто так влізла в ноутбук брата.
Якщо він про це дізнається…
Ні, мені нічого не буде. Але тому, задля кого я пішла на ризик – так. І брат, і батько просто зітруть його в порошок, якщо дізнаються, що я заради нього зважилась лізти в чужий дім і пробувати забрати те, що мені не належить.
Подивившись на камеру, що нарешті зволила повернутись і тепер оглядала другий бік коридору, я спішно рушила вперед. Час, за який мені треба було переміститись з одної зони в іншу, мінімальний, але якщо встигнути за рухом камер, то можна виграти кілька додаткових секунд.
Я подивилась на наручний годинник, потім – на камеру, що вже встигла повернутись в звичне положення. Здається, встигла. Тепер, притиснувшись до стіни і важко дихаючи, я подумки рахувала секунди і думала, як зважитись і знову зрушити з місця. До омріяних дверей лишалось кілька метрів, а там, в кабінеті у Звіра, я буду в безпеці. Він ніколи б не дозволив розташувати там приховані камери. Звісно, був ще замок, який треба відкрити, але…
В цю секунду я відчувала, що готова проклясти себе за цю авантюру. І чим я лише думала, кли погоджувалась на таке? Але в мене не було вибору. Якщо я хочу допомогти, то повинна пробратись в кабінет і дешо забрати.
Мені пощастило. Звір – Максим Звержевський, - давно хотів примиритись з моїм батьком і розраховував на те, що вони стануть діловими партнерами. Звичайно, він запросив все наше сімейство на звану вечерю. Зараз в домі величезна кількість гостей, і навіть якщо я опинюсь там, де не повинна бути, то це навряд чи викликатиме серйозні підозри.
Крім того, удача одного разу вже посміхнулась мені, і я стискала в руці ключ від кабінету Звіра. Звісно, мені хотілось відмовити, коли він запросив мене на танець – цей чоловік, якщо чесно, лякав мене, - але така чудова можливість позбутись від необхідності використовувати відмичку… До того ж, це виглядало дуже логічно. Звір був досить молодим, кого йому ще запрошувати на танець, якщо він хоче налагодити стосунки з нашою родиною?
Звісно, не мою маму, що нічого не розуміє в справах. І не вагітну дружину Алекса, мого старшого брата. Лишалась тільки я.
Може, воно й на краще.
Дочекавшись, поки камера знову повернеться, я в два кроки подолала відстань, що відділяла мене від дверей, і швидко вставила ключ в щілину замка. Повернула його, просковзнула всередину і обережно прикрила за собою двері, стараючись не шуміти. Тільки коли нарешті звірилась з годинником, зітхнула з полегшенням – якщо секундна стрілка не бреше, то я дійсно встигла.
В кабінеті Звіра було тихо та темно. Він чомусь міцно закрив штори, наче пробував створити містичну атмосферу або боявся, що хтось щось підгляне через вікно.
Я обережно повернула засувку, зачиняючи двері, щоб сюди випадково хтось не зайшов, і зробила крок вперед. Документи, що були мені потрібні, повинні були опинитись десь на столі. Мені навіть не треба було їх забирати. Просто кілька фото! І я навіть намагалась наївно повторювати про себе, що це не крадіжка.
Гірше. І наслідки можуть бути жахливими. Мій брат, наприклад, міг вже по кільком сторінкам звіту придумати якусь геніальну схему. І не обов’язково легальну. Але я повторила про себе, що Звір – не та людина, за яку я повинна хвилюватись. А якщо я не зроблю цього, то, можливо, допомагати буде надто пізно. Тому, набравши повні груди повітря і затримавши дихання, я рішуче рушила вперед. Треба було всього лиш підійти до столу, переглянути звалені на купу документи. Можливо, мені пощастить, і те, що треба, лежатиме згори. Якщо доведеться шукати сейф або лазити по шафам, то…
Ні. Я поки що не хотіла про це думати.
Розгублено застигнувши біля столу, я підняла руку і стиснула пальці в кулак. Ще не пізно зупинитись і просто піти звідси, так само, як і прийшла. І тоді ніхто не доведе, що я була тут. І я не зроблю нічого поганого. Може, я своїми руками зараз руйную справу чийогось життя? Але я відмахнулась від цих думок. Я повинна ризикнути, від мене залежить доля близької мені людини.
Я рішуче перевернула кілька листів паперу і ледь стримала радісний вигук. Те, що треба, справді лежало майже в мене під носом. Лишилось тільки дістати мобільний і зробити кілька фото.
- Не так швидко, - гаряче дихання опалило мені шию, і я відчула, як чужі руки лягають мені на талію. – Тут двоє дверей, Карино. Ти не знала?
Долоня, ковзнувши по моєму животу і на мить відірвавшись від тканини плаття, впевнено лягла на шию. Я здригнулась, відчуваючи, що в чоловіка досить сил, щоб одним рухом звернути мені шию, і обережно повернула голову.