Двадцять четвертий розділ

На родинній нараді, ще до слухання, було вирішено зустрічний позов не подавати. Ярема на сто процентів був впевнений, що Яринку виправдають. То навіщо викликати новий гнів тих мерзотників? Адвокат Стахів ніколи не був боязким, професія не дозволяла. Але розсудливим – так. Особливо тепер, коли він планував одружитися й завести дітей. А щодо вендети, то це якось неінтелігентно. Не можна ж опускатися до рівня ницих гадів.

Тим часом родина посмакувала шашликами у Саркіса. Продегустувала кілька сортів чудових молодих вин і за келихом благословила дітей. Ярема вже давно придбав каблучку, з символічним каменем у вигляді букви «V» й чекав нагоди. А тепер, під втішні погляди батьків, подарував Яринці небесний сапфір. Від щастя дівчина традиційно плакала і з цього бентежливого моменту парочка набула статусу заручених.

Залишатися на ніч в районному центрі родина не бажала й Тарас Омелянович замовив таксі до області. Він скромно збирався попрощатися й продовжити шлях до столиці та Броніслава Устимівна запросила його в колишній дім.

Це віщувало неймовірно позитивні зміни й діточки забралися до своєї кімнати та впали у ліжко без задніх ніг, аби не заважати старшим розв'язати особисті питання. Настала ніч, а політичний оглядач так і не полишив квартири. Невже планується ще один святковий стіл під гаслом: «Ласкаво просимо додому, тату!»

– ...Та я здалеку. Жив аж на кордоні з Білорусією, а сюди поперся за однією бабою. Думав, що то любов, а вона підпоїла й до нитки обібрала. Залишився в чому стою. Ні копійки не маю, візьміть хоч на кілька днів, на їдло заробити, – низьким голосом пояснював виконробу гігант у сірому одязі.

Той покрутив носом, ще трохи подумав і махнув рукою:

– Біс з тобою, візьму! Люди мені потрібні. А ти точно не сидів?

– Ось дивись, – витягнув вперед руки могутній чолов’яга, демонструючи що наколок на пальцях у нього немає. Добре, що на вулиці ще не дуже парко, бо на передпліччі у Кацюби є красномовне татуювання, котре роблять собі всі контрактники на службі у військах спеціального призначення.

– А ти часом водити не вмієш, Геракле? – здогадався запитати у Дем’яна кмітливий бригадир.

– Жартуєш? Та я їздив на батьковому бульдозері ще як тільки з-під столу виліз. Можу керувати чим завгодно. Ну звісно, якщо не підсунеш зореліт, – доброзичливо пожартував знедолений чоловік. Та життя його навчило, що заради справи можна й підіграти.

– Це добре. Тоді пішли, покажу тобі робочий інструмент. Гарна була техніка, витривала. Та якось я взяв, на свою голову, п’яницю й воно примудрилося в’їхати в бетонну огорожу за кар’єром. Тепер вигляд у машини не дуже, але пісок возить справно. Саме цим і будеш заробляти на хліб, – продовжував оцінювали Дем’яна виконроб.

Отака змістовна розмова відбувалася неподалік відомого районного центру. Раніше згадувалося, що керівництво району завело свої простори в повний тупік, але то не зовсім так. Бо недалеко, в передмісті, вже не перший рік йшло будівництво мікрорайону дев’ятиповерхівок. На новобудову підтягувалася неосвічена молодь та всяка інша братія. Платили тут небагато, але на руки за відпрацьований день. Тому охочі пропити добові заробітки мігрували довкола, мов птахи.

Вочевидь Дем’ян Кацюба збрехав працедавцю. Адже ніякої баби, крім своєї замученої коханої дружини, він не мав. А сюди повернувся з далекого вояжу, бо в нього залишалася одна-єдина мета: звести зі світу тварюку, що відібрала у нього найдорожчих.

Рільника він поховав геть не напружуючись, а от двох інших скільки не шукав, знайти так і не зміг. Може їх вже хтось інший відправив до пекла або залізли в такі щілини, що й не дістати? Та закінчити головну справу решти свого безталанного життя, Кацюба зобов'язаний.

За баранкою ЗІЛа Дем'ян відпрацював зміну й отримав трохи рублів та пішов попоїсти до збитої з дощок їдальні. Там напхався пельменями й навіть подивився телик, що був підвішений до стіни.

З телеекрана спочатку гунділи щось про партійний з'їзд, який по ходу ніколи не припиняв своєї роботи в москві. Кацюба допив гидкий чай і вже націлився піти відпочивати до барака, як раптом почув знайомі прізвища й остовпів.

Здається він повернувся дуже вчасно, адже напередодні в районному суді виправдали якусь нещасну. А прокурора й першого секретаря майже кожен свідок згадував лихими словами. Найдивнішим було те, що освітлювали подію столичні телевізійники. Це ж кого той виродок зачепив, щоб підійнявся аж такий ґвалт?

А ґвалт був дуже гучний. Не пройшло й трьох днів, як Дейнеку викликали до області. Його обкомівський куратор літературних слів не підбирав та демонстрував Потапові на відику запис, який миттю облетів всі наявні республіканські канали. Група Омеляна Тарасовича попрацювала над шедевром так вдало, що ролик для повчального прикладу, блискавкою розривав простори союзу.

І тому перший секретар сидів наразі понуривши голову, наче школяр-двійочник і геть не розумів, як буде викручуватись? Всім єством він проклинав той день і час, коли повівся на дешеву простолюдинку. Та хоч би задоволення отримав, а то ледве сам не сконав та ще й вляпався в непотрібний скандал, з невідомими наслідками.

Він машинально дістав з кишені серцеві пігулки й раптом побачив, як куратор зірвався з крісла й заволав, махаючи руками перед ним:

– Засунь! Навіть не діставай, бо я тобі їх власноруч так глибоко засуну, що геморой вилікуєш! Чому ви всі поводитеся однаково? Крадете, пиячите, лізете на повій і все у вас в шоколаді. А як тільки запахне смаженим - відразу стаєте хворобливі та проситеся лікуватись!