Вісімнадцятий розділ

– За що, я нічого не зробила! – скрикнула жінка, коли її затягнули до знайомого авто.

– Зараз господарю розповіси, що ти робила, а чого ні, – стукнув дверцятами своєї колимаги Рільник, а розмальована дамочка більше не наривалася на його гнів.

Тим часом Дейнека сидів за столом в улюбленому ресторані та з задоволенням відрізав від соковитого біфштекса тоненькі шматочки. Ароматна страва була приправлена ніжною маринованою цибулькою й перший секретар від блюда отримував справжню втіху. Здається в районній лікарні його добре підлікували й тепер паскудник мав гарний апетит та квітучий вигляд.

Але було таке, що й досі не давало умиротворення його біснуватій душі. Партійний лідер не міг пробачити собі ганьби з беззахисною дівчиною. Ясно, що більше винуватив шісток. Хіба вперше вони завезли до лісу жертовну тваринку? Скількох в тій хатині принижували й ламали та навіть викреслювали зі світу живих... А тут, мов хтось наврочив і солодка ягідка знеславила його могутність. Через це Дейнека продовжував шукати вихід своєму тупому гніву.

– Іди, привітайся з Потапом Свиридовичем, лахудра! – штовхнув повнотілу даму Рільник і прикраси забрязкали на ній, як іграшки на ялинці.

– Та пішов ти... – хижо зиркнула дама на опричника, вдягла на лице привітно-покірну посмішку й попрямувала в бік столика райкомівського секретаря. – Смачного, шановний Потапе Свиридовичу!

– Сядь! – наказав той і знову підчепив апетитну скибочку м'яса та поклав до рота. Від гастрономічного задоволення він на мить заплющив очі, а потім пронизав господарку повій блискавичним поглядом і запитав: – Кажуть, ти влаштувалася донощицею?

– Що Ви, Потапе Свиридовичу! Хто таке сказав? Я звітую лише Вашому бухгалтеру. Невже цього місяця щось не донесла? То Ви скажіть, я накину, – розгубилася Домініка й очі перелякано забігали.

– Клята торгашка! Фінансові питання мене не цікавлять. Балакають, що ти найнялася стугоніти місцевому адвокату. Це так? – ще серйозніше прозвучало запитання Дейнеки й він обережно поклав ножа на стіл.

– Брешуть, шановний! Все через заздрощі, брешуть. Я поняття не маю, про що мова, – тепер наче гадюка під вилами закрутилася хазяйка розпусниць.

– Брешуть, кажеш? А як щодо пошуків студентки з приладобудівного технікуму? Хіба не ти розпитувала своїх шалав, на предмет зникнення дівчини? – грізно загарчав Дейнека.

– А, Ви про це... Так, була розмова з адвокатом. Він запитував про якусь малу. Та я такої не знаю й тому поцікавилась у своїх крихіток. Тільки ніхто нічого не згадав, а потім і сам адвокат мов крізь землю провалився, – ляпнула сваха й від останніх слів Потап відчув, що геть втрачає контроль.

– І кому ж іще ти надаєш інформаційні послуги? – горіли люттю очі партсекретаря. Бо ця баба не допомагала, а лише підливала отрути в його кров.

– Нікому. Клянуся, добродію! Лише Вам і Вашим помічникам. Все, як на духу. Що у дівчат вивідаю те й передаю. Присягаюся!!! – перехрестилася Домініка.

– Ти мені тут з пазухи ще хреста дістань та поцілуй розп’яття. Геть пішла! І щоб я більше ніколи не чув про подібне. Інакше вилетиш з району до того болота, звідки я тебе дістав. Зрозуміла, «мадам»? – кивнув Рільнику очима наказ, щоб той забрав її з-перед очей.

Виходить, що перший секретар таки добряче відновився, якщо повернувся до забав з повіями. І хтось, у тому процесі, безжально здав йому хазяйку гнізда розпусти.

Тим часом злодій з поганяйлом Жебрак вже також повернувся з села, де народилась Яринка та мав небагату, але точну інформацію. Ось тільки повідомити її замовнику не міг, адже в кримінальних колах ходила байка, що радник зник з міста у невідомому напрямку.

Про дівчину, що цікавила адвоката, злодій дізнався наступне. В рідних краях вона з’являлася лише у поминальні дні, на могилках своїх батьків, а більше нічого такого про Яринку сільські пліткарки не знали. Баба Явдоха не так давно померла, а дід тепер майстрував свистки для чужих онуків та стеріг власність, де колись плекала квітники його єдина внучка.

Ось на зупинці біля корчми, що стояла на в’їзді до району, пригальмував транзитний автобус. З нього вийшов могутній чолов’яга, в сірому одязі. Його хижий погляд, з-під густих брів, миттю оглянув навколишню територію. Навіть дитині було зрозуміло, що він тут чужий і чомусь дуже злий на все, що його оточує.

Невідомий попрямував у бік шинка й замовив у Зіни кращого пива. Дамочка привітно посміхнулася, подала кухоль і почала загравати з ним. Це був тактичний хід ще однієї інформаторки Дейнеки, бо коли такий індивід падає в очі, голова району повинен знати про нього все. А вже мотивацію появи - достеменно!

– Надовго Ви до наших країв? – сором’язливо поправила високі груди шинкарка.

– Як карта ляже. А що хочеш мене в гості запросити? – низьким голосом відповів силач і тепер Зіна втямила, що перед нею зек. Ось тільки втікач чи такий, що відкинувся, питати не збиралася. Тут, на трасі тиняються різні люди й досвідчена жінка звикла до них, але настільки екзотичної особистості давно не бачила.

– Я б з радістю та серце зайняте! Хоч в наших краях знайдеться багато дівиць, охочих подарувати тепло душі такому мужчині. Вибачайте, сємки підгоряють, – лукаво глянула на відвідувача Зіна й кинулася до підсобки.

– Агафоне, привіт! – прошепотіла вона, прикриваючи рукою трубку. – Ти казав, щоб я сповіщала про дивних посіпак. А наразі в мене сидить таке мурло, що хай Бог милує... Приїзди розберись, чи пускати його до міста? Я боюся, але затримаю.