Чотирнадцятий розділ

– Бабусю Харитино, я так більше не можу! Мені треба Його сповістити. Я відчуваю, що через моє зникнення Він втрачає розум. Адже я почувалася б так само, – другого травня вранці сказала Яринка.

– Хто, твій хлопець? Та вони ще й досі всі п’яні, мов чіпки. Посидь іще трохи, доки не оклигаєш, а там свята закінчаться й підеш розбиратися з ним, – по-своєму бачила цей світ старенька.

– Ні, мій коханий чоловік - серйозний і непитущий, – скривилась Яринка, бо серце зайшлося болем, коли згадала про Ярему вголос.

– Чоловік? Це що ж чужий? У іншої відбиваєш? Не думала про тебе такого, – насупила сиві брови бабця.

– Що Ви? Ярема вільний і дуже гарний та щирий. Просто трішки старший за мене і в нього поважний фах. Він районний адвокат і вправно рятує людей від тюрми, – гордо розповідала про своє кохання Яринка.

– Ага, тобто відмазує злодюг за гроші. Теж мені сокіл! Всі вони наразі в одній упряжці - виродки та їх адвокати. Що не роблять, завжди сухими виходять з води. А простий люд не має грошей на таких завзятих і тому сидить безневинно за себе й за них, – бурчала бабуся та видно було, що життя її не пошкодувало.

– Знову не вгадали! Він нездоланний правдолюб. Береться за безнадійні справи й витягує тих, що перед Законом невинні. А паскудних ніколи не захищає. І не посміхайтеся, бо це не мої рожеві окуляри, а чистісінька правда, – махала ніжками на лежанці Яринка й відчувала, що від розповіді про Ярему в неї відростають крила.

– То збирайся та йди до нього. Он автобус посеред села, двічі на день, стоїть. Ти не розказувала, що між вами сталося, а я не питала. Але ж чомусь стрімголов втікала серед ночі, а тепер скучила й скиглиш за ним, – здається бідолашна жінка натерпілася від сильної статі, якщо саме так бачить усіх чоловіків.

Яринка замовкла, опустила голівку й вирішувала: розкрити правду чи ні? Навіщо цій нещасній старенькій знати про її сором і страх? Але іншого вибору дівчина не мала. Тому тяжко зітхнула й почала так:

– Та не від Яреми я втікала! Я за ним на край світу піду і він за мною також. Все геть інакше. І це страшна біда. Без батьків я живу на світі, в районному технікумі добре навчаюся. З коханим ходимо в кіно та в парку гуляємо. Він дорослий, але мене жаліє й ще ні разу нічого такого не пропонував. А як вступала до комсомолу - нас в райкомі дід один вітав і здається я йому сподобалась. Квіти надсилав, на вулиці діставав. А перед самісіньким святом його прислужники мене викрали й до лісу завезли. Замкнули в мисливській хижі, а потім він приперся й хотів звабити та щось пішло не так. Впав додолу, хрипіти почав, а я вислизнула і втекла до лісу. А тепер думаю, коли він там Богу душу віддав, мене ж посадять! Вік би його не знати...

– Он воно що! Як кажуть: не народжуйся вродливою. А батьки, мабуть, спилися й залишили тебе самотужки виживати? Біда та й годі з тією горілкою! – знову помилилася бабця.

– Щось у Вас, бабуню, все занадто похмуре. Ні, моя мама була гарна й добра, мов янгол. Дід з бабою її гнобили, а вона багато працювала й ніколи не ображалась. І тато був роботящий та нас обох безмежно любив. Тільки на річці нещасний випадок стався, потонула матуся, а батько не зміг без неї жити й під потяг ліг...

Далі Яринка не зуміла тримати в собі сліз і розридалася. Вона впала на лежанку личком вниз та вся здригалася й стогнала. Почувши таку трагічну історію, бабця Харитина й сама скинула кілька сліз, а потім попестила нещасну гостю по спині й сказала:

– Ну, якщо все саме так, тоді я допоможу. Заспокойся тут і посидь, а я сходжу до аптеки. Донька моя там працює. Номер свого адвоката пам’ятаєш? Ось запиши. Коли він такий, як кажеш, то відвоює тебе у нечестивців, – поклала бабуся на стіл олівець і папір.

– Дякую! А що ж Ви відразу не сказали, що тут є аптека й зв’язок? – підвела зарюмсане личко Яринка.

– Так ти не питала. Припхалася серед ночі така загнана, що й слова не витягнути. Ну, я й не набридала, – пояснила жінка та вже вбиралася в празниковий одяг. Той, що у неї був на вихід у світ.

– Даруйте, це все мій характер. Коли дуже погано, тоді тримаю біду в собі. За це директорка технікуму мене навіть до лікарів відряджала. Каже, що в наш час не можна бути відлюдькуватою. Комсомолка повинна відкрито та завзято спілкуватися з людьми. А я й без відкритості до страшної халепи втрапила. І тепер залишається чекати, коли з моєї голови зроблять опудало для лісової хатини, – наразі невдоволено, навіть сердито промовляла втікачка.

– Не вигадуй дурниць. Вони хоч і поганці, але за себе дуже трясуться. Просто треба знайти слабке місце. Воно у кожного є, – на диво чітко промовила бабця.

– Ось, будь ласка! Тільки я Вас прошу: лише особисто. Не хочу навчати Вашу доньку, але нехай спочатку запитає з ким розмовляє й лише якщо відповість, що він Ярема Стахів, тоді можна сказати про нас. Неприпустимо, щоб і Вам через мене біда прилетіла. Не люди вони, бабусю, а справжні звірі, хоча й ходять на двох ногах та в дорогій одежі, – написала на папірці номер телефону Яринка і навіть перехрестила жінку зі спини.

Вона замкнула за старенькою двері й милувалася з вікна, як спираючись на ковизку, слабка бабуня пішла рятувати їх з Яремою життя. Ось Яринка побачила на стіні невеличке дзеркало й заглянула туди... О, Господи! На кого вона наразі схожа? Це ж жахіття якесь. Хоч навіть у такому стані, зі скельця на неї дивилися чарівні мамині очі. Гостя попила води, вмилася й пошукала: чим розчесати коси? Хотіла прямувати з Коханим до області красунею, а тепер схожа на лісову відьму з листочками, що заплуталися в кублі волосся на голові.