Одинадцятий розділ

– Харитю, відчини! Чого це ти позамикалася? Я за молоком для внуків, – почули Яринка з бабусею голос жінки знадвору.

Старенька враз зробилася молодою. Вона схопила гостю за передпліччя однією рукою, а іншою приклала пальця до вуст:

– Тихо! Пішли зі мною, дитино. Бо ця язиката феська гірша за республіканське радіо. Моментально новину про тебе на пів світу рознесе.

Тепер вони опинилися в комірчині. Бабуня ковизкою відсунула рядно, а під ним була ляда.

– Підійми тихенько, бо я нездужаю, – прошепотіла господиня і Яринка обережно виконала, а бабця додала: – Не бійся, щурів у мене немає. У пітьмі трохи посидь.

І втікачка знову відчула себе дитиною, в селі. Хоча, як вона зростала, у Ліщуків уже був гарний вхідний погріб. Дівчина навпомацки відчувала щаблі й скоро вперлася ніжками в долівку. А бабуня кинула їй вниз свою теплу хустку, повернула все як було й пішла до сусідки надвір, вправно насунувши на плечі кожуха.

– Вибач, Охрімівно! Заслабла я трохи. Ось, візьми. Цей глечик твій. Добре, що хоч моя годувальниця здорова, – лагідно відізвалася старенька про свою козу.

Круглобока жінка поклала на стіл гроші й порадила:

– Перваком натрися й на лежанці полеж. Все як рукою зніме. Ну, дякую! Треба йти.

– Бувай здорова! – посміхнулася їй вслід баба Харитина та знову замкнула вхідні двері на всі замки. Вона повернулася до комірки й покликала:

– Вилазь, Яринко! Будемо обідати. Як не крути, а надворі державне свято. От і ми поласуємо чим Бог послав. Картопельку чистити вмієш? Хоча куди з твоїми руками...

– Чому ж ні? Зараз почистимо. Дякуючи Вам, усе з моїми руками добре. Я навіть не думала, що настоянка така цілюща. Пекло спочатку страшенно, але за ніч засохло й навіть не болить, – чесно сказала втікачка та потроху оживала. Тільки, що робитиме далі взагалі не розуміла? Знала одне: той упир життя їм з Яремою точно не дасть!

А Ярема зателефонував матері й пояснив, щоб гостей поки не чекала. Броніслава Устимівна не як майстер психоаналізу, а як мама свого синочка, спробувала розвіяти його важкі думки:

– Яремчику, та не бійся ти за свою дівчинку! З того, що я встигла про неї дізнатися, життя її зробило сильною. Тому просто потерпи. Я звісно засмучена, що сьогодні вас не побачу та маю чим зайнятися. А ти тримай мене в курсі подій і якщо треба, підключай до справи!

Звісно мама у нього - вогонь і криця та Яремі наразі хотілося плакати. Перед очима снував чарівний погляд його Яринки й він волів злетіти за хмари, аби звідти побачити свою Кохану та врятувати з будь-якої біди.

Адвокат сидів у своєму кабінеті й настирливо думав, обхопивши голову обома руками і вперше припустив, що з Яринкою сталося щось жахливе... Він відчував на серці пекучий біль та не знав, як житиме без неї далі?

Натомість у лікарні, в окремій палаті, розлігся невдаха-звабник. Наразі він виглядав нікчемою, навіть поруч з квітами й апельсинами. Веселенька медсестричка пів ночі промивала його нутрощі та пхала голки з лікувальними засобами, а тепер дбайливо прибирала його пику вологим рушником.

– Як почуваєтеся, Потапе Свиридовичу? Може щось бажаєте? Хочете, я вам апельсинового соку надавлю? – лагідно промовляла звичайна дівчина та своєю турботою лише добивала цього гада. Він же так і не скуштував забороненого плоду, до якого лише доторкнувся. Від цього в гнилій душі паразита вирувала безпомічна лють.

– Не хочу. Йди геть. Дай відпочити, – сумно процідив Дейнека й дівчина зникла. Зате до палати хтось постукав: – Увійдіть!

– Вітаю, господарю! Як Ви? Душно тут. Хочете я вікна повідчиняю, бо ліками страшенно тхне, – Рільник зайшов у накинутому на могутні плечі біленькому халаті й поставив на тумбочку дефіцитну мінералку та улюблену їжу свого пана, з кращого ресторану міста.

– Відкрий і сам з нього викинься, проклятий! Це ж якого сорому треба набратися, щоб ціле стадо баранів загнало слабку вівцю до лісової хати, а я ту посудинку так і не відкрив... – стурбовано голосив паскудний дід. – Ви її знайшли?

– Не веліть четвертувати, пане, але поки ні! Та ми обов’язково знайдемо мишеня. Нікуди від нас не подінеться, хіба що в повітрі розтане. Але тоді зі шматочків для Вас зберемо, – вихвалявся дурною силою Рільник і цим доводив заслаблого до сказу.

Дейнека схопив з тумбочки пляшку й хотів жбурнути в слугу та передумав і опустив на ковдру:

– Налий! Пити хочеться. З мене тут скоро решето зроблять. Колють різну гидоту...

– Потерпіть, Потапе Свиридовичу. Вас лікують найкращі фахівці. Ви ж знаєте. Ну, з ким не буває? Он я, коли на міну наступив, з кусків збирали, але ж на ноги поставили. І Ви скоро бігатимете за дівчатами. А ту доходягу ми Вам знайдемо й привеземо прикрашену бантиком, як сувенір. Зуб даю, щоб мені з місця не зійти, – намагався підтримувати бойовий дух шефа підлабузник-звір.

– Ну, дивись мені! Бо як встану й не виконаєш, то всі зуби повибиваю, а не один. Зрозумів мене, каторжний? – повеселішав перший секретар і повірив обіцянкам лакея.

– Слухаюся, Потапе Свиридовичу. Дозвольте виконувати? – тепер згадав своє військове минуле Рільник та виструнчився перед Дейнекою.

– Йди. Дай мені, заради Бога, поспати, – знову заскиглив виродок.