Дев’ятий розділ

Тепер авто гойдалося на вибоїнах ґрунтової дороги, а за вікнами просинався весняний ліс. Ось машина зупинилася й той величезний дядько підхопив Яринку в оберемок, наче сніп, та поніс кудись. Навкруги нічого немає. Значить її просто вб’ють і закопають... Тільки за що? Вона ж нікому нічого поганого не зробила!

Дівчина вже приготувалася померти та раптом побачила на галявині великий дерев’яний дім. Він стояв поміж дерев, гарний і доглянутий, наче казковий. Громило опустив полонянку на східцях, дістав з кишені ключ, відчинив міцні двері й штовхнув її всередину.

Окрім дерева тут пахло ще чимось дивним. Та коли викрадач увімкнув світло, Яринка жахнулася. На стінах висіли голови вбитих тварин, а на підлозі лежали їх хутра. Тепер ясно, що то за аромати, хоча поруч з цим супостатом не такі вже вони й страшні.

Довгий дерев’яний стіл оточували гарні саморобні стільці, а по кутках стояли крісла, у вовняних накидках. Здоровань силою посадив Яринку на стілець й звільнив від мотузок руки та ноги.

– Сиди тут нишком, а ми пішли. До тебе скоро прийдуть. Та не намагайся лізти через вікно, там міцні ґрати. І двері проломити не вийде. Тому поки відпочивай і набирайся сил, вони тобі знадобляться... Ха-ха! І кричати не варіант. Ніхто не почує, скрізь лише ліс, – спокійно промовив він.

– Навіщо я вам? Відпустіть! У мене нічого немає... – молилася нещасна.

– А наш господар вважає інакше, – лукаво посміхнулося страхіття. – Власне якби вирішував я, на ці кістки навіть не глянув би. Та моє діло виконувати накази. Слухай, вмийся он там і прийми товарний вигляд, бо ти якась страшна.

І замкнув двері ззовні. А Яринка вся трусилася й не знала, що робити? Ясно, що ні вибратися, ні повідомити когось вона не може. Адже навколо дійсно ліс, а компанію їй складають лише мертві тварини. Можливо скоро її голову також причеплять на стіну? Господи! І навіщо батьки пустили на світ її такою безталанною? Тільки й встигла побачити краєчок щастя в очах Яреми, а тепер на неї чекає смерть...

Ось вона встала на ватяні ноги й заглянула до вікна. На галявині весело співали пташки й вирувала яскрава зелень. Весна була в повному розпалі. Яринка роздивилася свою тюрму та подумала, що це чийсь дім. Адже ті нелюди говорили про господаря, що скоро з’явиться.

Вони не збрехали. Справді, десь хвилин через двадцять, почувся шум двигуна й під вікнами зупинилася біла Волга. Взагалі по місту їздило багато чорних, а от білу вона бачила вперше. Дівчина припала до шибки й побачила... господаря!

Це був високий райкомівський чин, що приймав її до комсомолу, потім чіплявся на вулиці, а тепер виходить наказав привезти її сюди. Лише тепер до тупенької дійшло: навіщо вона йому знадобилася?

Яринка швидко повернулася на стілець, опустила голову й надулася, мов сич. А товариш Дейнека навстіж прочинив важкі двері й намагався приміряти образ шляхетного переможця чи епічного варвара? Це вже як на кого! Гладко виголена морда Потапа випромінювала блаженство, тільки чомусь була занадто червоною, наче він не їхав, а біг.

Господар місцевого зоопарку замкнув двері й кинув ключ на поличку над ними. А потім грайливо простягнув до викраденої обидві руки й солодко промовив:

– Ласкаво прошу до моєї тихої хатинки, красуне! Ось ми й зустрілися наодинці, бо ти весь час втікаєш від мене. А я тебе полюбив з першого погляду й чекав, доки подорослішаєш. Бачу, що не дарма. Ти стала справжньою принцесою...

Він наблизився й хотів обійняти полонянку, але вона відштовхнула збоченця й кинулася в куток на крісло та шукала щось гостре, аби заподіяти собі шкоду. Ніколи в житті Яринка б не додумалася, що цей старий хрич покладе на неї око; вкраде та завезе до лісу, щоб познущатися. Адже він ризикує навіть більше за неї й точно не залишить живою. Тоді навіщо тягнути? І чому вона раніше не пошукала ніж, коли мала трохи часу?

– Лялю, ну що ж ти цураєшся моєї уваги? Я можу зробити для тебе все на світі. Озолочу, як будеш лагідна зі мною. Є купа бабів, що за такий шанс віддали б з пів життя. Тільки навіщо вони мені? Я хочу ласувати тобою. Ти неймовірно вродлива і будеш окрасою моєї колекції. А як домовимося - кину всіх і буду лише твоїм... – ліпив несусвітну дурницю старий та поставив на стіл пляшку вина.

Після цієї промови Яринка більше не шукала відповідей на запитання, адже він пояснив докладно та все ж вирішила спробувати.

– Прошу Вас, Потапе Свиридовичу, відпустіть мене. Я нікому не розповім, тільки не чіпайте, будь ласка. Ви ж кажете, що у Вас багато жінок, то навіщо я Вам здалася? Молю, не треба так зі мною...

– Та як це «не треба»? Я стільки чекав і наразі завівся, мов голодний звір. Хлопці нам десь тут приготували смачну вечерю, зараз накриємо на стіл. Вип’ємо, поговоримо, полежимо на пухнастих хутрах... Не викаблучуйся, все буде добре! Не ти перша й не остання, але якщо я сказав, так воно й буде. Просто скорись... – він підхопив Яринку з крісла так легко, наче й не був старий.

Кинув на хутра та спробував впасти зверху, але дівчина відкотилася й він звалився мордою у тваринне волосся. Застогнав... Намагався перевернутися і вхопився за груди та почав задихатися. Господи! Що це з ним?

Перша думка, що прийшла нерозумній дівчині до голови, це якось допомогти йому. Але наступної миті навіть вона зрозуміла, що з’явився шанс для втечі. Доки дід хрипів на підлозі, вона підтягнула до дверей важкий стілець, помацала пальцями й знайшла на полиці ключ. Зістрибнула додолу та не дивилася на Дейнеку. Серце вискакувало й руки не слухалися, але Яринка таки встромила ключ у шпарину, провернула й вибігла назовні.