Розділ 13. Я не винна в тому, що я любила

Я звикла себе карати. За кожне “написала першою”. За кожне “ще раз гляну його репости”. За кожну дрібницю, яка здавалась приниженням. Мені здавалося, що якби я була сильнішою, стриманішою, гордою — як ті дівчата з книжок — цього всього би не було. Але правда в іншому.

Я не винна в тому, що любила і робила перші кроки, не отримаючи нічого навзаєм.

Мені всі казали: "Що ти в ньому знайшла? Він не красивий, характер не дуже та й тебе не любить". Але любов приходить, як дощ: раптово, голосно й без дозволу. Я не обирала Матея. Не обирала хвилювання, залежність від його уваги, очікування повідомлень. Це просто сталося. І так само просто зникло — не з його боку, а з того світу, де ми ще могли бути "ми". 

Я злюся на себе за те, що бігла за ним. Але що тут поганого? Я була щирa. Я давала все, що могла дати в той момент. Я хотіла бути хорошою для нього, тому що він здавався тим, хто міг мене бачити. А тепер розумію: я хотіла, щоб мене побачили, бо сама себе не бачила. Мені бракувало уваги. З психологічної точки зору, мені бракувало тата.

Можливо, я була занадто відкритою. Можливо, занадто доступною. Можливо, здалася йому надто простою. Але хіба простота — це злочин? Хіба погано хотіти бути поруч з тим, хто тобі важливий?

Я не винна.

Я жила так, як відчувала. І це було справжнє. Не красиве, не горде, не правильне — але моє. Тому що коли ти любиш, ти не рахуєш, хто кому більше написав, хто кому більше віддав. Ти просто гориш. А він був тим іскром, яка запалила мене.

Я не винна, що хотіла більше.
Я не винна, що надіялась.
І я не винна, що досі пам’ятаю.

Але я вдячна, що він запалив це почуття – кохання та пристрасті, та тепер знаю, як вони відчуваються. З кожного життєвого досвіду можна взяти урок.

Просто тепер я вчуся любити інакше:
не когось — себе, та знаю собі ціну.