Розділ 11. Не забувай

Я бачу його скрізь.
У кожному знайомому профілі, у кожній короткій зачісці, у кожному хлопці, що проходить повз.
Мені здається, що це він.
Я ловлю знайомий рух, постать, крок — і серце завмирає.
Але це не він.
І все одно я не можу зупинити цю хвилю — теплу, болючу, як перший сніг на долоні.

Це вже не просто спогад.
Це якась залежність, адреналін, який прокидається щоразу, коли я уявляю, що бачу його.
Іноді я думаю: а може, якби тоді все склалось інакше, він би й досі був поруч?
Але одразу ловлю себе на думці — ні, все мало бути саме так.

Усе нагадує про нього.
Шкільні коридори, улюблені пісні, навіть ранкове сонце за вікном. А місяць лютий нагадує тільки його.
Наче світ постійно натякає: “пам’ятаєш?”
І я пам’ятаю.

Залишилась мить, коли я бачила його востаннє.
Він ішов, а я стояла, не маючи сміливості сказати хоч слово.
Я навіть не знала, що це буде “останній раз”.
Якби знала — подивилася б трохи довше.

Час пройде — і ти забудеш усе, що було між нами.
Я не чекаю тебе.
Але знай — я любила.

Знаю я, знаєш ти: разом нам не бути.
І все ж я не зможу забути, як ми прощалися.
Не забувай мою увагу, мою любов, ті дрібні миті, що здавалися нічим, але для мене були всім.

Іноді я думаю, що, можливо, ми мали зустрітися лише для того, щоб навчити мене відчувати.
Ти не залишився — але ти мене змінив.

Я не хочу ділити тебе ні з ким.
Я просто хочу навчитися жити без тебе.
Хоча… ні.
Я, мабуть, не хочу тебе забувати.

Ти не перше моє кохання —
ти перше моє КОХАННЯ.