Розділ 10. Я вже інша

І знову — перше вересня. Восьмий клас.
Знову бачити його щодня. Знову бігати, червоніти й ховати очі. Кожного разу, коли я бачила Матея, у мене з’являлась якась дивна енергія в ногах — потужна, неконтрольована. І я стрімко тікала кудись — неважливо куди. Просто бігла.
Йшла швидше, ніж треба, щось активно розповідала подругам, робила вигляд, що зовсім не звертаю на нього уваги… а тоді спотикалась і майже бігла сходами.

У нього був день народження. І, як завжди, у школі не обійшлося без приколів — над ним пошутили й насипали борошна. Він виглядав кумедно: Матей і так красень, а тут ще й увесь у борошні! Ми з подругою тоді не могли стримати сміх.

А потім я подумала: цікаво, як я виглядаю в його очах, коли постійно ховаюсь? Напевно, як якась маленька, кумедна, несерйозна. Замість того, щоб просто нормально поговорити, ми уникаємо один одного. Хоча, може, й нема що сказати. Всі слова вже давно були сказані ще у шостому класі.
“Альона, ти красива, але ні”.

А я все одно чомусь намагалась чогось добитись. Ніби хотіла довести, що варта більше, ніж “але ні”.

Та життя не стоїть на місці. У мене з’явились нові друзі — веселі хлопці з мого минулого класу. Іноді навіть дивно: чому вони тоді, коли я ще вчилась із ними, майже не помічали мене? Адже саме через це я й перевелась — бо відчувала себе самотньою. У класі з тридцятьма людьми — і самотньою.

Тепер усе інакше. Вони часто приходять під наш клас — ми сміємось, жартуємо, дуркуємо. Мої подруги теж приєднуються, і разом нам весело. Хоча класній керівниці це, звісно, не подобається.
— Лєна, навіщо ти тоді до нас перевелась? — казала вона.

І, здавалось би, ось воно — життя налагоджується.
Але серце не стоїть на місці. Я навіть умудрилася закохатися в одних з тих хлопців. Назвімо його Володя.

Хоча тепер мені здається, що то була не зовсім любов. Просто подобалася його увага.
У почуттях я йому зізналася — не так серйозно, як Матею, але все ж. А він сприйняв це як жарт. Можливо, тому що колись, ще у п’ятому класі, я вже “зізнавалась” йому під час гри “правда чи дія”.

І все ж… це було не те.
Бо після Володі я знову ловила себе на думці: мені бракує не уваги, а саме того почуття. Тієї бурі, того вогню, що був із Матеєм. Але й уваги також.