Розділ 9. Тиша у відповідь

Це був дивний день.
Світло було, а інтернету — ні.
Мобільні дані закінчились, і я сиділа вдома, наче в порожнечі.
Світ ніби зупинився — тільки я, мої думки й нескінченна тиша.

Мене розривало від нудьги. Але ще більше — від почуттів, які знову ожили, хоча я так старанно намагалась їх поховати.
Матей.
Це ім’я знову стукало в голову, як пульс.
Я слухала пісні, що асоціювались із ним, і кожна нота нагадувала мені, чому я не можу забути.

Я крутила сценарії у своїй голові — одне зізнання за іншим.
Уявляла, що він теж про мене думає, що, може, шкодує, що ми не поговорили, коли я перевелась.
Усе це виглядало настільки справжнім, що я сама майже повірила.

І тоді… я піддалась слабкості.
Написала йому.
Втретє.

Повідомлення не було схожим на попередні.
Без надії, без прикрас — просто щира правда.
Останні слова, які я змогла витиснути зі свого серця.
Я не чекала, що він відповість. Просто хотіла, щоб він знав, як це було — любити його мовчки стільки років.

Інтернету все ще не було.
Я лежала на ліжку, переверталась, дивилась у стелю.
Мені хотілось крикнути, що я зробила, що вже пізно щось змінювати.

А потім не витримала.
Попросила сестру роздати інтернет.
Вона знизала плечима, дала точку доступу — і все.
Повідомлення відправилось.

Він прочитав.

І… нічого.

Я чекала кілька хвилин, потім годину, потім півдня.
Потім уже просто мовчки дивилась на екран, ніби могла силою думки змусити його написати хоч слово.

Але він мовчав.
А тиша після прочитаного була гучнішою за будь-які слова.

І тепер те повідомлення просто висить у нашому чаті —
останній доказ того, що я колись мала сміливість зізнатись.
І, можливо, востаннє.