Розділ 7. Вогонь і попіл

Усе почало котитися в другому семестрі.

Як показує практика, у всіх сьомий клас — це пік неадекватності. Потім іде спад.
У мене це не виняток. Ух, скільки я натерпілась!

Я була найкращою подругою, а потім без пояснень дружба просто обірвалася з боку подруги.
Самотність, невзаємне кохання, невдалі спроби зізнатися, відчуття, що я зайва, і що над мною сміються…
Від цих всіх емоцій я не знала, що робити.

Єдиний вихід, який хоч трохи заспокоював, — щось робити з волоссям.
Я постійно його різала, і це виглядало погано.
А згодом я взагалі збрила брови — щось світле, спонтанне стукнуло мені в голову.

Це сталося напередодні того, як я перевелась у паралельний клас до своїх подруг.
Нове середовище, нові почуття, нові випробування…
Але вже тоді я відчувала, що попереду починається щось інше, щось справжнє, і, можливо, легше. Але до цього дійдем.

З Матеєм було багато кумедного і трохи незручного.

На день народження я намалювала йому улюбленого персонажа з гри, яку теж обожнюю.
Подруги Матея сміялися — було неприємно, капєц як.
Але моя однокласниця весь час мене підтримувала і підбадьорювала:

"Ті його подруги просто дури, не звертай уваги!"
Її слова трохи заспокоювали, і я відчувала, що не зовсім сама у своїх почуттях.

На День закоханих Матей поклав мою валентинку під чохол.
Боже, я була найщасливішою людиною на світі.
Ще я йому подарувала резинку… але щось підказує, що він її потім викинув.
Та це не зіпсувало щастя моменту — адже для мене важливе було саме те, що він звернув увагу на мою дрібницю.

Але це все дрібниці. Наступна історія – найяскравіша, найсоромніша, але улюблена. Вона є останньою у нашому лорі. З Матеєм у нас була історія, яку важко забути. Не через щось велике — а скоріше через те, наскільки я тоді була наївна.

Він любив підходити до дівчат із дурнуватими питаннями, щоб подивитися на їхню реакцію. А я, звісно, подумала, що в мені він бачить щось особливе. Було мені цікаво, страшно й водночас якось... приємно.

Потім у нас почалася переписка, дуже дивна й занадто відверта, якщо чесно. Я навіть не знаю, що мене тоді підштовхнуло — напевно, закоханість і оце дитяче “а раптом”.

Ми навіть придумали “домовленість”, яку він обіцяв виконати. Я чекала, нервувала, навіть готувалася, а воно все відкладалося, відкладалося… і зрештою нічого не сталося. (Тут думайте самі, що за домовленість, бо я не хочу казати)

І, може, добре, що так. Бо тепер я розумію — то була не історія про кохання. То була історія про дурість, довіру й те, як я вперше навчилася розрізняти увагу й справжні почуття.

Ми так і не зустрілись.
Може, й на краще. Бо, якби це сталося, я, мабуть, втратила б себе ще більше.
Тоді мені здавалось, що це кохання — справжнє, взаємне, доленосне.
Але з часом я зрозуміла: це була лише ілюзія близькості, створена з переписок, наївності й мого власного бажання бути потрібною.

Після тієї історії мені було соромно й боляче.
Я не могла дивитись йому в очі, уникала навіть згадок про нього. Ця історія з Матеєм була однією з причин переводу з класу. Пізніше я розповім як я шугалась і тікала від нього (зараз вже менше).
Здавалось, частинка мене просто згоріла — разом із усіма тими повідомленнями, які я перечитувала ночами.
І все ж, коли біль потроху вщух, прийшло полегшення.
Бо, здається, саме тоді я вперше зрозуміла, що заслуговую на більше.

Тепер я згадую все це без злості.
Може, навіть із тихою вдячністю.
Бо саме після нього я навчилась бачити межі, берегти себе і не дозволяти іншим ставитись до мене як до гри.
Так, це був кінець.
Але саме з нього почався мій новий початок — без ілюзій, без страху, але з новим світлом усередині.

Усі події, які були тут, це в лютому. Лютий ряльна лютий