Розділ 4. Чому саме він?

Та я й сама собі не можу цього пояснити. Як і писала раніше, це почуття просто спалахнуло всередині — гаряче, нестримне, ніби полум’я, яке й досі не згасає…

Матей — високий хлопець, десь 175–180 сантиметрів. А я — всього 155. І кожного разу, коли стояла поруч із ним, відчувала себе крихітною, майже беззахисною. Наче принцеса поруч із лицарем.
Високі хлопці — моя слабкість. І він знав, як виглядати саме так, щоб я розтанула, як лід.

Його очі — сіро-блакитні. Невеликі, але з тим самим пронизливим поглядом, який чіпляє і не відпускає. Я й досі пам’ятаю, як він дивився — ніби бачив мене наскрізь. А його волосся — холодно-русяве, коротке, завжди трохи скуйовджене, як після тренування. Воно ідеально пасувало до нього — простого, справжнього, без зайвої показухи.

Він займається ММА. Я навіть підписана на сторінку його секції — просто щоб бачити відео, як він тренується, як виступає на змаганнях. І щоразу, коли бачу його в дії, серце починає битися швидше. Він не качок, але тіло спортивне, міцне. Видно, що він не просто “ходить на тренування”, а справді живе цим.

Але справа навіть не в зовнішності.
Його сміх і посмішка — це окрема історія. Такі щирі, живі, що мимоволі посміхаєшся у відповідь. Він просто такий харизматичний і смішний, що мене немов притягує. От є у нього якась така позитивна аура, що ніби огортає і не відпускає. А характер — дружній, легкий, десь трохи нахабний, з хорошим почуттям гумору. Не геній, але харизматичний. І кожного разу, коли він хоч трохи звертав на мене увагу — навіть найменше — мені здавалось, що світ навколо стає теплішим. І все навколо стає не таким важливим.

Як зараз пам’ятаю — тоді було відключення світла.
І саме в той день він сів поруч зі мною.
Я сиділа, боячись навіть поворухнутися. Не розуміла, як і чому так сталося. Що його підштовхнуло сісти саме до мене?

А потім все стало ясно. Я — відмінниця. Він — трієчник. А до кінця чверті лишалося зовсім трохи. Усі його друзі похворіли, а я — добра, завжди дам. І списати теж.

Але навіть знаючи все це, мені було приємно.
Мені здавалося, що це якийсь подарунок згори — короткий момент щастя, який я запам’ятаю назавжди.

Я — людина тактильна. І тоді мені страшенно хотілося торкнутися його — хоч би випадково. Погладити по руці, подивитися прямо в очі, щось сказати… Але я боялася навіть дихнути поруч із ним.

А він — ні.
Він міг просто взяти й почати мене лоскотати.

— Ти боїшся лоскотки? — запитав він.
— Так, — відповіла я, тихо сміючись.
І після цього він увесь час мене лоскотав.

Я сміялась, відчуваючи, як усередині все горить від радості. Це був, напевно, найщасливіший мій спогад про нього.
І він сидів зі мною не один день — два, може три. Але цих днів вистачило, щоб я остаточно “вилетіла на Марс”.

Бо кожного разу, коли Матей звертав на мене увагу, говорив хоч кілька слів — я вже тонула.
Закохана по вуха. Альона — мінус гравітація.