Розділ 3. Інші ілюзії

Після історії з Матеєм я вирішила, що треба поставити крапку.
«Не моя доля, — подумала я. — Значить, знайду когось іншого».

Я щиро намагалась переконати себе, що інші хлопці теж цікаві, теж “ті самі”. Але кожен раз усе закінчувалося однаково: або розмова згасала, або він прямо казав, що нічого не буде. Я намагалась не показувати, як мені боляче. Просто сміялась і йшла далі — хоча всередині все стискалось. А всі дівчата вже починають стосунки, це так мило, ніжно. Я теж так хочу.

Одного разу я навіть вирішила “підкотити” до його друга — назвімо його Єгором.
Пам’ятаю, як на перерві Матей і Єгор покликали мене поговорити. Я здогадувалась, що вони хотіли мені сказати, щоб я від них відчепилась. Моє серце билося так сильно, що я ледве дихала. Але замість того, щоб піти, я злякалась. Сказала, що “на наступній перерві”, і втекла. А потім так і не дізналась, що вони хотіли сказати.
Іноді згадую той момент і думаю — може, все могло бути інакше.

Я все більше ловила себе на тому, що мені просто не вистачає уваги. Хотілось, щоб хтось бачив у мені щось більше, ніж просто “однокласницю”. Іноді ця потреба ставала настільки сильною, що я думала навіть про дурниці…
Про те, щоб надіслати комусь свої фото — аби хоч якось зацікавити. Бо в мене, як я тоді думала, було “що показати”.

Але розум десь глибоко всередині казав: “не роби цього”.
І я не зробила.

Натомість знайшла вихід — у анонімному чаті. Там, де ніхто не знає твого імені, де можна бути ким завгодно.
Хлопці писали, що я гарна, і це гріло. Кожне повідомлення — як короткий спалах адреналіну.
Легке збудження, хвилювання, відчуття, що тебе помітили.
Ніби на кілька хвилин ти стаєш цікавою, бажаною, живою. Я не відчувала сорому чи страху. Лише дивне відчуття полегшення. Наче нарешті хтось побачив мене — хоч і через екран.

Але з часом я почала розуміти: це не справжнє.
Вони не знають, хто я. І навіть не хочуть знати.