Розділ 1. Це не лікується

Розділ 1. 

Мені завжди здавалося, що невзаємне кохання переслідує мене всюди.
За чотирнадцять років у мене не було ні однієї симпатії, ні поцілунку, ні квіточки, жодної маленької підліткової ніжності. А так хотілось би.

І тоді з’явився він. Матей. Мазєлав. Чорнобильський равлик. Хоменко. Ну і, звісно, той у футболці манто. Скільки мої подруги про нього наслухалися, скільки я їм вже прожужала вуха… але їх це не діставало. Скільки нотаток було зроблено про нього! Мені здається, не було жодного дня, коли я про нього не думала. Це більше схоже на залежність, і вона не лікується.

Я то ухожу в ремісію, то трапляється рецидив. А рецидив — коли я його бачу. Це не контролюється. Серце калатає, а голова влаштовує марафон думок, на які немає відповіді. Я можу сидіти на уроці, читати підручник, сміятися з друзями — а потім раптом згадати його усмішку або як він нахмурився, і все починає боліти.

Я навіть не помітила, як це сталося. Просто одного дня у п’ятому класі він підсів до мене за парту, і я, сама не розуміючи, почала щось відчувати. І навіть це помічала моя однокласниця.
– Ти що, червонієш? – запитала вона одного разу.
– Що? Він? Та нізащо, – відмахнулася я.

Але з кожним роком почуття ставали сильнішими. Кожна дрібниця — його сміх, погляд, спосіб, як він ставить рюкзак — все вважалося знаками, які я читала так, ніби вони писані спеціально для мене.

І навіть тоді, коли я пробувала себе переконати: “Забудь, це просто дитячі симпатії”, — нічого не виходило. Вони вростали в мене, як коріння. Іноді хотілося крикнути: «Навіщо ти такий байдужий?!» Іноді — тихо писати в щоденник, щоб не вибухнути.

Але попри все, я залишалася собою: сміливою, спостережливою, готовою ловити моменти і відчувати їх до останньої краплі. Навіть якщо серце рветься.