Невигадана історія

Людмила - дівчина «з перчинкою» - так її називали ще в університеті. З того часу минуло декілька років, проте прізвисько “Спайсі” прикипіло до Люди, як рідне. Статна, приваблива, розумна, а головне — амбіційна, дівчина прагнула кращого життя, що б це не означало. Йшли 90-ті роки — час, коли можна було збагатитися і прогоріти за один тиждень. Скніти, як робили більшість її подружок, на низькооплачуваних і безперспективних роботах, дівчині не хотілося. Щоправда, перебирати роботодавцями Людмилі теж не доводилося. Єдина пропозиція, яку вона отримала після закінчення університету — продавати хутряні вироби на ринку. Дохід був невеликий, але все одно кращий, ніж на посаді секретаря в офісі.
- Знаєш, скільки платять продавцю шуб у Туреччині? - якось запитала у неї Ірка, підкурюючи цигарку.
Ірка була її сусідкою на ринку — теж продавала шуби і шкіряні куртки.
- Ні. А скільки? - поцікавилася Люда.
- Разів у п'ять більше, ніж тут, - відповіла та, задумливо випускаючи сизий дим через ніздрі.
Спайсі прикинула — аби відкрити свою “точку” і закупити першу партію товару, треба відпрацювати як мінімум 8-10 місяців за кордоном. Звісно, якщо Ірка оперувала реальними цифрами.
Якось до контейнеру, в якому торгувала Ірка, приїхали постачальники. Хазяїв на місті не було і дівчата були змушені самостійно прийняти товар — стала у пригоді Людина англійська. Шуби й куртки привезли два турки — гарно вдягнуті, з начищеним до блиску взуттям і оповиті ароматом дорогих парфумів. Люда глянула на свої зальопані брудом чоботи і поцікавилась у чоловіків — чи бува не знайдеться їй роботи у Туреччині.
Вони обидва засміялися і ствердно закивали головами — так, звичайно.
- Залиш номер, сказав один з них, — передзвоню тобі ввечері.
Після роботи Спайсі поспішала додому — а раптом турок таки передзвонить. Коли вона вже відчиняла двері у квартиру, телефон задзеленчав. Скинувши на ходу чоботи, вона похапцем схопила слухавку.
- Алло!
- Привіт. Це Адем. Робота є - можу влаштувати на ринку у Стамбулі, - озвався телефон
знайомим голосом. - Подробиці завтра при зустрічі.
- Окей!- радісно відповіла Людмила.
Спайсі сиділа на одеському пляжі і перебирала руками гарячий пісок. Дівчина хвилювалася - сьогодні вона відправлялася у довгоочікувану подорож. Адем — турок, який пообіцяв влаштувати на роботу, сказав, що витрачатися на квиток не варто — він допоможе їй дістатися Туреччини кораблем. Щоправда, умови транспортування не з найкращих: треба було пробратися на вантажне судно поночі, сховатися у трюмі і не потикати звідти носа, аж поки корабель не опиняться по той бік моря, у Стамбулі. Люді вдалося збити ціну на цю подорож майже удвічі.
- Молодець, домагаєшся свого. Гарно будеш торгувати, - сміявся турок з того.
Стамбульський порт зустрів Спайсі галасом, спекою і сліпучим сонцем. Не встигла Людмила вийти з корабля і роззирнутися, як під руку її підхопив Адем.
- Як самопочуття? - запитав він.
- Земля під ногами хилитається, а загалом добре, - відповіла Люда, мружачись від сонячного світла.
- Це нормально, - засміявся Адем. - Квартира недалеко звідси, пропоную пройтися пішки - як раз познайомишся зі Стамбулом.
Спайсі мовчки погодилась. Вони йшли вузеньким витіюватими вуличками. Будівлі були невисокі, але добре захищали пішоходів від палючих променів. По дорозі Адем показував місцеву інфраструктуру - де можна придбати продукти, одежу чи ліки. Старовинне місто, просякнуте солоним морським повітрям, подобалося Спайсі з кожною хвилиною все більше. Адем зупинився біля однієї з будівель — вочевидь, вони дісталися пункту призначення.
- Ваша з дівчатами квартира на третьому поверсі, - повідомив він.
Вони піднялися по сходах. Чоловік відкрив двері — це була трикімнатна простора квартира. Дома нікого не було.
- Ось, де ти будеш жити, - він показав на одну з кімнат. - Освоюйся, розбирай речі. Ввечері
зайду — поговоримо.
- Добре, - відповіла Спайсі й з полегшенням скинула дорожню сумку з плеча.
- Тільки залиш мені паспорт. Сама розумієш — запобіжний захід. Я ж зовсім тебе не знаю, - сказав чоловік і посміхнувся білосніжно.
- Так-так, розумію, - пробурмотіла дівчина і простягнула йому документ.
- Відпочивай.
Він закрив за собою двері на ключ. Люда зайшла в свою кімнату — на ліжку були складені чисті рушники і постільна білизна. Дівчина прийняла душ і заварила собі каву. Однак, попри тонізуючий напій, вона відчувала сильну втому і, прилігши, швидко провалилася у сон. Спайсі здалося, що спала вона не більше години, проте коли дівчина розплющила очі, сонце вже котилося на захід. Вона почула як заскреготав ключ у замку.
У двері її кімнати тихенько постукали.
- Так, заходьте! - промовила вона українською, спросоння забувши, що знаходиться далеко
від дому.
Двері прочинилися. На порозі стояла незнайома симпатична дівчина, мабуть, її сусідка. Несподівано дівчина відповіла їй теж українською.
- Привіт. Ти новенька?
- Так.
- Я - Світлана, - сказала сусідка і м'яким, але уважним поглядом, оглянула Спайсі.
- Люда, - сонно посміхнулася Спайсі у відповідь.
Світлана підійшла до крісла і сіла.
- Нелегалка? Без документів і візи? - запитала в неї Світлана.
- Паспорт є - в Адема, - відповіла Спайсі.
Світлана зітхнула і мовила:
- Ну нічого, робота хоч і не респектабельна, але жити можна. Так що не переживай. Все добре складеться. Важко тільки на початку.
- Та я вже маю досвід, - з посмішкою відповіла Люда. - Півроку продавала шуби в Києві.
- Шуби? Які шуби? - здивувалася Світлана.
- Звичайні шуби, з Туреччини в основному, - насторожилася Спайсі.
- Дорогенька, думаєш, тебе запросили, аби ти на ринку стояла? Тут своїх продавчинь чимало.
В Спайсі закалатало серце. Сон як рукою зняло.
- А навіщо?
Свєта знов зітхнула.
- Назвемо це так - дарувати насолоду. В основному чоловікам. В основному туркам. Але бувають й іноземці.
- Я на таке не підписувалася, - вигукнула Спайсі й зіскочила з ліжка, нервово заходила по
кімнаті.
- Треба було хоча б документи не віддавати. Та що вже зараз про це говорити... - сказала Світлана і втомлено відкинулася на спинку крісла. - Вибір в тебе невеликий, чесно кажучи. Якщо не будеш працювати як годиться, то може й до рукоприкладства дійти.
Спайсі знову сіла на ліжко й у розпачі заломила руки.
- А якщо в поліцію звернутися? - з надією запитала вона у Свєти.
- Проституція у Туреччині — то легальний бізнес. Довести, що тебе примушують нею займатися, складно. Знаєш, скільки тут публічних будинків?- запитала Свєта і, закотивши очі, похитала головою. - Десятки, а може й сотні. І все це в рамках закону!
Люда в розпачі заридала. Вона не плакала вже багато-багато років. Світлана дивилася на нею зі співчуттям.
З коридору почувся звук — знову відкрилися вхідні двері. Спайсі швидко витерла сльози долонями і спробувала себе опанувати. Але тривога була хибна: прийшла дівчина, яка займала третю кімнату - місцева, турчанка. Вона мовчки кивнула дівчатам і зникла у своїй кімнаті.
- Слухай, а підемо десь посидимо, вип'ємо? Подумаємо, що тобі робити далі, - мовила Свєта і
додала: - Я пригощаю.
Менше всього Людмилі зараз хотілося розваг. Але сидіти у чотирьох стінах і страждати від надокучливих думок — теж не вихід.
Вони пішли у бар на сусідній вулиці. Вочевидь, Свєту тут добре знали, бо дівчина за барною стійкою посміхнулася їй, як добрій знайомій. Світлана замовила анісову горілку з льодом — собі й Люді. Тільки-но вони всілися біля вікна, як троє чоловіків з сусіднього столика почали проявляти знаки уваги. Невдовзі незнайомці вже сиділи з ними поруч.
Чоловіки були чорняві, зі смаглявою шкірою, проте не місцеві. Виявилося - болгари. Вони спробували  оспілкуватися на рідних слов'янських мовах, проте їм не вдалося порозумітися — українська й болгарська виявилася не надто спорідненими.
Людмилу накрила хвиля сп'яніння. Вона незчулася, як вже розповідала незнайомцю свою історію. Спайсі плакала від безвиході, кляла все на світі, а в першу чергу свою довірливість, і знову ридала. Драган — її новий знайомий, слухав сповідь дівчини мовчки.
- Вибач, я щось зовсім розкисла, - мовила Люда. - Піду приведу себе до ладу.
У туалеті вона вмила припухлі червоні очі прохолодною водою і деякий час бездумно розглядала себе у дзеркалі. Коли Спайсі повернулася у залу, за столиком сиділа одинока Свєта і потягувала анісову горілку через соломинку.
- Що ти тому Драгану наплела? - запитала в неї сусідка. - Записав нашу адресу і сказав, що
вранці прийде.
Люда мовчки взяла у руки склянку з анісовкою. Що їй робити далі — вона так і не придумала.
Вранці Спайсі прокинулася від того, що двері її кімнати з гуркотом відчинилися — на порозі стояв розлючений Адем.
- Вимітайся, курва! - крикнув він і жбурнув їй в обличчя паспорт.
Не довго думаючи, Люда схопила речі й вибігла з квартири. Внизу вона огледілась й попленталася у вчорашній бар — більше нічого в місті вона не знала. За стійкою стояла та сама дівчина. Люда замовила в неї каву.
Дівчата розговорилися — виявилося, власники закладу саме шукали працівника на кухню. Знову поталанило! За роботу Люді пообіцяли дах над головою, їжу і частку від чайових — не казна що, але зважаючи на її ситуацію, чимало.
Вдень у бар заскочила Свєта.
- Так і знала, що знайду тебе тут! - вигукнула вона і заторохкотіла: - Той вчорашній хлопець — Драган, виявився полісменом. Щоправда, болгарським полісменом, який в Туреччині повноважень не має. Але у нього знайшлися зв'зки у Стамбулі. Ти його розчулила, бо нещодавно схожа ситуація сталася з його сестрою...
***
Це невигадана історія з життя моєї рідної тітки. Вона - тітка Люда, так і залишилася жити в Стамбулі, невдовзі вийшла заміж за освіченого, красивого і по вуха закоханого в неї турка, має власний будинок і чудове життя. А саме зараз я пливу на білому розкішному теплоході до неї у гості. Теплий бриз пестить обличчя, а над головою скиглять чайки — значить, берег Туреччини вже поруч. Вдихаю повними легенями солоне свіже повітря і відчуття свободи - свободи життя, власного вибору і подорожей.