РОЗДІЛ 10 КОЛИ ПРОКИДАЮТЬСЯ ТІНІ

Сопілка з глухим звуком вдарилася об підлогу й закотилася під стіл. Дівчина стояла нерухомо, мов заклякла, а по її прозорих щоках текли сльози — справжні, важкі, живі. Сашко завмер, серце заколотилося так, що він майже чув його у вухах.

Раптом у хаті щось змінилося. Повітря стало густішим, ніби ним наповнили цілий мішок пилу, і вже було важко дихати. Свічка на столі почала тріпотіти, полум’я витягнулося догори, потім різко нахилилося вбік, ніби від подиху якогось невидимого чудовиська.

Дівчина схлипнула. Один раз. Другий. І з кожною її сльозою довкола все більше оживало. Спочатку затремтіли легкі тюлі на вікнах, потім вони різко зірвалися з гачків і закружляли по кімнаті, мов привиди-близнюки. Стілець загуркотів, перекинувся, полетів у бік стіни й розтрощився.

— Господи… — тільки й встиг прошепотіти Сашко, але голос зірвався, бо щось невидиме схопило дзеркало й підняло його в повітря. Скло здригалося, відблиски зелених очей у ньому спалахували, мов вогні на болоті.

У хаті здійнявся справжній хаос.

Книжки, які лежали на полицях, зірвалися й з шаленим тріском розкривали сторінки, немов величезні чорні птахи. Горщики з травами падали на підлогу, розсипаючи сушені листочки, що вмить підхоплював якийсь невидимий вихор. Скатертина зірвалася зі столу й намоталася Сашкові на обличчя, закриваючи йому очі. Він зірвав її з себе й задихнувся криком:

— Зупинись!!!

Але дівчина не чула. Її плечі здригалися, ридання ставали дедалі голоснішими, перетворюючись на тремтячі зойки. Від цих звуків стіни стогнали, тріщали балки, ніби дім був живим і теж плакав разом із нею.

Сашко кинувся до дверей, та вони з гуркотом захлопнулися просто перед його обличчям. Він смикав клямку, бив плечем — марно. Вікна теж грюкнули й закрилися так, ніби на них поставили замки з іншого світу.

Тоді він обернувся. І застиг.

Примара вже не стояла спокійно. Її силует розрісся, зробився вищим, темнішим, і крізь нього проступали тіні, що звивалися, як чорні змії. Очі горіли смарагдовим вогнем, а волосся розсипалося довкола, наче жива хвиля, яку роздмухує буря.

Усе, що було в хаті, піднімалося в повітря. Стільці, уламки дерева, шматки глини, навіть балія з водою хиталася над підлогою. Краплі летіли довкола, сплітаючись у водяні кільця, що мерехтіли примарним світлом.

— Хто ти?! — закричав Сашко, притискаючись спиною до стіни. Його голос тремтів, у грудях билося дикою силою серце.

Привид закричала разом із ним. Це був не людський крик, а щось більше — поєднання вітру, грому й болю. І враз усе завмерло. Відлуння ще котилося хатою, а предмети зависли на мить у повітрі й з гуркотом посипалися на підлогу.

Дівчина стояла посеред руїн, бліда, тремтяча, але вже спокійна. Її очі знову сяяли тим самим смарагдовим світлом, тільки тепер у ньому не було гніву — лише втома.

Вона підняла голову й тихо промовила:

— Мене звати Марічка.

Сашко ковтнув слину, не в змозі повірити, що досі живий.

— Марічка?..

— Так. — Її голос тремтів, але ставав теплішим. — Я хазяйка цього дому. І я не хочу тебе лякати…

Вона зробила крок уперед. Її ноги торкнулися підлоги, і здавалося, що дошки під нею ожили, відгукнувшись тихим стогоном.

— Але ти повинен знати, — продовжила вона, — що ти тут не сам.

Сашко зробив крок назад, наткнувся на уламки стільця й мало не впав.

— Що… що це значить?..

Марічка дивилася прямо в його очі. З її щік усе ще стікали прозорі сльози, але голос став майже урочистим:

— Є ті, кого ти не бачиш. І вони чекають.

— Хто?! — вигукнув він.

Та відповіді не почув. Бо у цей момент у дзеркалі, яке лежало розбитим на підлозі, одна з тріснутих скалок раптом спалахнула зеленим світлом. І в ній Сашко виразно побачив не лише обличчя Марічки — а ще десятки інших. Чужих. Страшних. Вони дивилися на нього, ніби крізь завісу, і повільно посміхалися.

Свічка миготнула востаннє й згасла.

У хаті стало темно.

А у темряві хтось прошепотів йому прямо у вухо:

— Вітаємо вдома, Сашку…