РОЗДІЛ 9 МЕЛОДІЯ ПРИМАРИ

У такому темпі минуло кілька місяців.

Старий будинок, хоч і мав свій вік, тепер виглядав зовсім по-іншому: охайний, мов відмитий від минулого. Двір, де ще недавно тіснилися дикі чагарники й зарості, був прибраний до ладу. Навіть на городі вишикувались кілька рівних грядочок, мов вартові нового життя.

У хаті ж з’явилися речі, яких тут раніше й бути не могло: новий столик, застелений білою скатертиною, кілька стільців, подарованих сусідами, і легкі прозорі тюлі, що колихалися на вікнах, наче подихи невидимих гостей. Усе це дивним чином перетворювало стару оселю на щось затишне й майже живе. І там завжди пахло — духмяними травами та свіжим хлібом.

Сашко ж пекти не вмів. Проте щоранку, прокидаючись, він знаходив на столі буханку ще теплої хлібини й якусь просту страву — чи кашу, чи борщ. У печі завжди було натоплено, і в цьому було щось надто загадкове, щоб залишати без уваги.

Світло у хаті не горіло — електрики тут не було й бути не могло. Дім був надто старим, щоб прийняти в себе дроти сучасності. Газ і водопровід теж залишалися лише далекими спогадами цивілізації. Але хлопець дивним чином не сумував. Він уже й забув, що таке смартфон, і не тужив за серіалами. Тут, серед тиші й шурхоту вітру, життя здавалося навіть цікавішим.

Одного разу він натрапив у шафі на стару сопілку. Узяв її до рук, спробував заграти — та марно. Його пальці були незграбні, а звуки виходили глухі й кострубаті. Наче самі стіни кривилися від цієї «музики». Проте Сашко вперто пробував щодня.

І ось одного вечора, нагрівши воду, він мився у своєму новому «банному куточку» — балія, дзеркало, лампа на гасі. І саме тоді у хаті раптом залунала мелодія. Легка, прозора, немов подих літнього вітру. Від неї хотілося розплющити душу й закружляти у танці. Це була музика, яка торкалася самого серця, витягуючи з нього спогади й надії, від яких на обличчі з’явилася усмішка.

Сашко застиг. Він боявся обертатися. Щось підказувало йому: не руш, бо щезне. Він знав — це не людина. Це хтось інший.

Позаду стояла дівчина. Примара. Вона й справді грала на сопілці — легко, так, як ніколи не міг він. Її дратувало, як Сашко мучив інструмент, тому й захотіла показати, якою має бути справжня музика.

Вона лишалася невидимою, проте пильно стежила за хлопцем. Щоки її палахкотіли, немов вона сама була жива й соромилася власної присутності. І що найдивніше — її мертве серце билося. Уперше за довгий час.

Воно стугоніло бажанням жити. Вечеряти з ним. Торкатися його руки. Засинати в його обіймах. Адже він навіть не здогадувався: щоночі вони спали разом — він обіймав невидиме повітря, а вона притискалася до нього, знаходячи там спокій. І це було її єдиним щастям.

Сашко тим часом уважно вдивлявся у дзеркало. Якщо добре прищулити очі — можна було побачити силует. Дівчину. Молоду, красиву, з довгим каштановим злегка кучерявим волоссям, у ніжно-блакитній сукні. Її зелені очі сяяли, мов смарагди, а бліда шкіра була подібна до першого снігу зимового ранку.

Вона була прозора, майже розчинена у повітрі, але він бачив її. Чи то між ними виник дивний зв’язок, чи то вона сама не втримала свою невидимість, але образ дівчини постав перед ним виразно, майже по-справжньому.

Коли мелодія обірвалася, хлопець почав аплодувати, і його голос розрізав тишу:

— Ти надзвичайно красиво граєш… — промовив він із усмішкою.

— Дякую… — пролунав голос за спиною. Він був легкий, мов подих, і водночас холодний, як вітер із могили.

Дівчина не відводила погляду від нього. Та раптом, зазирнувши у дзеркало, побачила власне відображення. Її очі розширилися, сопілка випала з рук і глухо вдарилася об підлогу.

— А як же звати таку красуню? — лагідно запитав Сашко.

Та у відповідь не було нічого. Вона не щезла, тільки завмерла, мов закам’яніла. І лише по її прозорих щоках текли живі сльози