РОЗДІЛ 8 ДОГОВІР З ТІННЮ

Тепло печені, що розходилося животом, було настільки приємним, що Сашко на хвилину забув про все: про ґулю на лобі, про розбите ліжко, про вчорашню втечку. Він їв, немов уперше за останні місяці, не по-звірячому, ковтаючи шматки, а смакуючи кожен клаптик м'яса, кожну картоплину. "Дякую", написане на серветці, викликало в нього не страх, а щось схоже на збентежену вдячність. Його мозок, перевантажений подіями, відмовився аналізувати. Зараз було лише їжа, затишок під новою ковдрою і тиша, порушувана лише тріскотіння мишей під підлогою.

— Ну, дякую і тобі, хто б ти не був, — пробурмотів він, витираючи тарілку останнім шматочком хліба. — Якщо це остання вечеря засудженого, то хоч помирав смачно.

Він відчув легкий холодок, що пройшов повз його скроні, наче вітерець, але віконниці були зачинені. Сашко глянув у бік, де здавалося джерело прохолоди, і йому знову здалося — на мить — що в повітрі мерехтить щось прозоре, наче спотворення повітря в спеку. Він закрив очі і відкинувся на подушки. "Здуріти. Але... смачно ж."

Тим часом дівчина-привид спостерігала за ним, ховаючись у тіні кутка. Її серце, яке вже давно не билося, відчувало щось схоже на задоволення. Вона не готувала століттями. Але сьогодні, коли він спав, вона згадала, як колись, ще будучи живою, стояла біля печі. Вона згадала запахи цибулі, часнику, тушкованого м'яса. Ці спогади були болючими, але тепер, коли він їв їжу, приготовану її невидимими руками, у цих спогадах з'явився новий відтінок — радість. Вона відчула себе потрібною. Не вигнанкою, не монстром, а тим, хто може дарувати затишок.

Наступного ранку Сашко прокинувся з чітким рішенням. Замість того, щоб тікати чи боротися з незрозумілим, він вирішив... поговорити. Він налив у знайдений глечик криничної води, поставив на стіл ще одну тарілку — порожню — і сів навпроти.

— Слухай, — почав він, звертаючись до порожнечі. — Я не знаю, чи ти мене чуєш. Я не знаю, хто ти. Але... спасибі за їжу. Це було найнормальніше, що сталося зі мною з тих пір, як я сюди приїхав.

Тиша. Лише скрип вітру в стінах.

— Я... я не хочу з тобою воювати. Мені самому це не потрібно. Мені просто... треба десь жити. Я знаю, це твій дім. Але подивись на нього. Він помирає. Так само, як ми з тобою. Може... може, давай не дамо йому остаточно розвалитися? І один одному теж?

Він замовк, чекаючи. Нічого не відбувалося. Зітхнувши, він уже хотів підвестися, коли раптом порожня тарілка на столі ледь відчутно посунулася в його бік. Це не було різко чи лякаюче. Це було схоже на обережний, несміливий жест.

Дівчина-привид сиділа навпроти і уважно слухала вже уявляючи що вони снідають разом, вона не розуміла чому їй так хотілося проводити час разом із хлопцем та це було надзвичайно приємно. Вона відчувала якусь легкість та піднесення, ці почуття хоч і незрозумілі їй та в моменті на стільки добре, що вона і не збиралася відступати, однак матеріалізуватися та показати себе не наважилася 

— Зрозумів, — кивнув Сашко, і в кутку його губ з'явилася посмішка. — То ось що. Я займуся дахом. Він тече. А ти... ти можеш зробити щось з цими пацюками? А то вони вночі мені по ногах бігають.

— хі-хі, — прикриваючи рукою обличчя посміхнулася дівчина. Вона розуміла що він і так її не бачить та це вийшло інстинктивно.

Наступні кілька днів пройшли у дивному, але мирному співробітництві. Сашко, знайшовши старі дошки та шифер, почав лагодити найбільші діри. Він розмовляв сам із собою, але тепер це були не прокльони, а коментарі до роботи: "Отак, тепер міцніше. А цю щілину чим замазати?" Іноді йому здавалося, що інструменти з'являлися саме там, де вони були потрібні, ніби невидима рука їх підносила. Миші зникли. Або їх стало значно менше.

Одного вечора, сидячи біля багаття, Сашко дістав з рюкзака стару, пошарпану фотографію. На ній були він, молодший, його батьки та старший брат. Усі посміхалися. Це було зроблено до війни.

— Моя родина, — тихо сказав він, не звертаючись ні до кого конкретно. — Брат десь на фронті. Батьки в Польщі. А я... я тут.

Він не помітив, як повітря позаду нього злегка зітрялося. Дівчина-привид дивилася на фотографію. Вона бачила щастя на цих обличчях. Вона згадала свою сім'ю, бідну і нещасну, де про неї забували. Захотілося торкнутися до того щастя на фото, але її пальці пройшли крізь нього. Вона відчула заздрість, а потім — глибокий сум. Вони були різними, але їх об'єднувало одне — самотність.

— Мені снилися обійми, — раптом почув Сашко тихий, ледве вловимий шепіт. Голос був жіночим, молодим і сповненим смутку. Він не злякався. Навпаки, серце забилося частіше, але не від страху, а від розуміння.

— Мені теж, — так само тихо відповів він. — Іноді.