РОЗДІЛ 7 НЕВИДИМА ГОСПОДИНЯ

Сашко розплющив очі й перше, що відчув — це пронизливий біль у голові, ніби цілу ніч його качали  обличчям по стіні. Лежав він не на ліжку, не на підлозі, а прямо на порозі хати, розкинувшись так, ніби його винесло морем на берег.

— Господи, та що ж це за серіал я дивлюсь безкоштовно? — простогнав він, намагаючись піднятися.

Крові не було, зате на лобі красувалася велетенська ґуля, ще ввечері їх було декілька, та з часом вони розпухли й об'єдналися в одну масивну гематому

Тихенько, майже нечутно, сміялася дівчина-привид. Вона прикривала рот прозорою рукою, але все одно з її горла виривалося «хіхіхі». То ж вона тягнула Сашка за ногу «додому», як дитину з вулиці, і він щоразу бився об кожну ямку чи горбик,камінець...дівчина і не подумала, що Сашкові боляче, головне він дома.

Хлопець нічого не бачив, тому розгублено оглянувся й пробурмотів:

— Мабуть, я сам з собою б’юся вже. Війна, село, нерви… Ще трохи — і зовсім сказюся! Або ж уже збожеволів...чи може взагалі помер? А може я ще в Харкові і мені просто сниться кошмар? Господи хоч би я вранці прокинувся у своїй квартирі. Я так хочу на роботу ...

Та роздуми хлопця обірвалися стуком у трухляві двері будинку.. Виявилося — волонтери приїхали. Сумка з їжею, крупами, тушонкою,навіть свіже м'ясо ще й ковдру привезли. А місцева влада, на диво, не тільки підмахнула папірець про «нове житло», а ще й привезли нове ліжко. Хитке, правда, але принаймні не смерділо цвіллю й не розвалювалося від погляду.  Це священник звернувся до голови села й повідомив, в яких жахливих умовах вимушений жити хлопчина. .

— А нічого собі, — Сашко аж почухав потилицю, — як же так? Від держави подарунок? Та то я, мабуть, комусь снитися почався…

— Хее...ну або ж чарівна різка повпливала на того п'яницю., — додала дівчина-привид та її ніхто не почув оскілько вона не була матеріальною, хоч і стояла поруч із Сашком , адже вона тут господиня і взагалі-то в не мали б про все розпитувати тут, а не в цього телепня.

Знесилений хлопець, прийняв кілька таблеток від болю, запив водою з криниці й завалився на новеньке ліжко, загорнувшись у ковдру, немов у кокон.

Йому снилося щось тепле: запах свіжого хліба, потріскування вогню, чиїсь м’які кроки поруч…

А коли хлопець розплющив очі, перед ним на столі стояла тарілка. Печеня. Гаряча, запашна, зі шматочками картоплі, м’яса й моркви. Пара ще йшла від страви, а поруч на серветці лежав акуратно виведений напис: «Дякую».

Сашко сів, витріщився на це, ніби побачив динозавра.

— Ну, добре. Я точно або здурів, або хтось мене реально вирішив знімати для шоу «Дім із привидами». — Він тицьнув пальцем у тарілку. —невже пацюки кулінарію освоїли? - Він обережно підніс ложку до рота, але спочатку навіть понюхав, боячись, що то чергова витівка долі. Та на диво це було надзвичайно смачно, тому хлопця уже і не відірвати від миски

А поряд, зовсім поруч, стояла вона. Привид-дівчина. Немов тінь, прозора, але з такими виразними очима, що ними можна було б овітити найтемнішу ніч, вона і сама не розуміла чому раптом в її погляді з'явились іскри,а їй тепер хочеться оберігати та турбуватися про нього. Вона схилилася над ним і дивилася, як він бере перший шматочок. В її погляді можна було спостерігати одночасно захват, ніжність та  дитячу цікавість. Дівчина не могла торкнутися його, але все одно тягнула руку, ніби хотіла погладити волосся, торкнутися щоки, просто доторкнутися хоч до чогось теплого.

Її прозорі пальці пройшли крізь його плече, і вона сама здригнулася, ніби від холоду.

Сашко ж продовжував жувати, бурмочучи сам до себе:

— Ну, що ж… якщо це галюцинації, то вони хоча б із гарним сервісом. Кухня на рівні! Ще б жінку сюди — і можна Michelin давати.

Дівчина тихенько засміялася, але так, щоб він не почув. Їй було дивно: цей хлопець — зовсім не святий, гнівливий, голосний, іноді дурний до відчаю. Але він перший, хто змусив її сміятися за двісті років.

Вона вдихнула (хоч і не мала легенів) і просто завмерла поруч, милуючись його скуйовдженим волоссям, впертим підборіддям, його живим теплом, якого їй завжди бракувало.

У хаті хоч і було чисто та все ж порожньо,стіни пошарпані та обжерті, під стелею пліснява, старий стіл теж хитався від кожного подиху в будинку і лиш новеньке ліжко виділялося із цього жаху.

Скрипів вітер, який заходив через дірки у стіні та виходив крізь двері, десь під підлгою шкреблися миші, під дахом горобці, а за за вікном ухала сова, і все це зливалося в атмосферу легкого жаху. Але в очах дівчини була не темрява — була нова надія.

Вона ще не знала, що робити далі, але знала точно: цей телепень уже став для неї найдорожчою людиною.