Розділ 5. Перший подих полегшення

Мар’ям

Близько дев’ятої ранку Атлас нарешті перестав змушувати мене перевіряти його показники кожні кілька хвилин.

Не тому, що небезпека минула. До таких висновків було ще далеко. Просто після важкої ночі його стан залишався відносно стабільним, а дихання поступово ставало менш напруженим.

Я ще раз звірила записи, послухала легені й перевірила реакцію на лікування. Потім попросила колегу продовжити спостереження, поки я поговорю з власником.

Дамір чекав у коридорі. Поруч із ним сидів Марк, який уже встиг випити каву, з’їсти щось із автомата й, здається, посваритися з ним через решту.

— Ну? — запитав він, щойно побачив мене.

— Доброго ранку, — сказала я.

Марк потер обличчя долонями.

— Вибач. Ми обоє забули, як це працює.

— Я помітила.

Дамір підвівся.

— Як Атлас?

Я відкрила папку.

— Є обережно позитивні зміни. Його стан стабільніший, дихання трохи полегшилося. Але травма грудної клітки все ще потребує спостереження. Ми не можемо виключити ускладнень, тому поки що він залишиться в стаціонарі.

Дамір повільно видихнув.

Це був ледь помітний рух, але після безсонної ночі я навчилася помічати навіть такі дрібниці.

— Тобто йому краще?

— На цей момент — так. Але я не хочу, щоб ви сприймали це як гарантію швидкого одужання.

— Я почув.

— Добре.

Він подивився крізь скло на Атласа.

— Можна до нього?

— На кілька хвилин. Тільки не турбуйте його й не чіпайте обладнання.

— Ви думаєте, я здатен виконати три прості правила?

— Поки що не маю достатньо даних, щоб зробити такий висновок.

Марк пирснув сміхом.

Дамір повільно повернув до нього голову.

— Тобі весело?

— Ні. Просто вперше за добу хтось розмовляє з тобою так, як ти зазвичай розмовляєш з іншими.

— Тоді насолоджуйся моментом, поки я не передумав залишати тебе біля Атласа.

— Я вже насолоджуюся.

Я відчинила двері стаціонару, перш ніж вони встигли продовжити.

Дамір підійшов до Атласа й присів поруч. Собака розплющив очі, почувши знайомі кроки, а тоді повільно поворухнув хвостом.

— Привіт, старий, — сказав Дамір. — Бачиш? Варто було мені відійти на кілька годин, як ти вирішив привернути до себе увагу всього міста.

Атлас ледь підняв голову.

— Не старайся, — тихо додав Дамір. — Ти ще не настільки добре почуваєшся, щоб сперечатися зі мною.

Я перевірила показники й залишила їх на кілька хвилин наодинці. Дамір не говорив багато, не намагався змусити собаку підвестися чи відповісти. Просто сидів поруч, поклавши долоню на край підстилки.

Коли він вийшов, вираз його обличчя був трохи спокійнішим.

— Вам потрібно додому, — сказала я.

Він зупинився.

— Перепрошую?

— Ви чули. Поїсти, прийняти душ і поспати хоча б кілька годин.

— Я залишуся.

— Це не допоможе Атласу одужати швидше.

— Я не заважаю.

— Поки що. Але якщо ви заснете на стільці й гепнетеся на підлогу, мені доведеться пояснювати персоналу, чому в нас тепер два пацієнти замість одного.

Марк прикрив рот долонею.

— Не смійся, — кинув йому Дамір.

— Я не сміюся. Я уявляю, як ти намагаєшся переконати лікарку, що просто перевіряв міцність підлоги.

— Марку, я можу знайти тобі роботу, на якій доведеться говорити значно менше.

— Ти погрожуєш мені вже років п’ять. Я починаю думати, що це просто твій спосіб проявляти прихильність.

— А я починаю думати, що п’ять років тому був надто поблажливим.

— Бачиш? Уже говориш про минуле з теплотою.

Я похитала головою.

— Ви двоє завжди такі?

— На жаль, — відповіла я замість Даміра.

Марк показав на мене пальцем.

— Ось! Нарешті ми знайшли спільну мову.

— Не поспішайте радіти, — сказала я. — Я все ще хочу, щоб ви обоє дали мені попрацювати.

Марк підвівся.

— Я можу залишитися. Дамір поїде додому, поспить, а потім повернеться.

— Я нічого такого не обіцяв, — зауважив Дамір.

— Тоді залишишся тут і слухатимеш, як вона пояснює тобі користь сну ще кілька годин. Вибір за тобою.

Дамір подивився на мене.

— Ви справді вважаєте, що можете відправити мене додому?

— Ні. Я вважаю, що можу дати рекомендацію. А от виконувати її чи ні — ваша справа.

— І якщо я не послухаюся?

— Наступного разу сформулюю її ще чіткіше.

Він кілька секунд мовчав, а потім потер перенісся.

— Гаразд. Я поїду додому.

Марк підняв брови.

— Треба було записати цей момент.

— Ще одне слово — і ти залишишся тут до вечора.

— Я вже мовчу.

Дамір узяв куртку зі спинки стільця, але перед виходом зупинився.

— Ви зателефонуєте, якщо щось зміниться?

— Негайно.

— Навіть якщо це станеться за кілька хвилин після того, як я поїду?

— Даміре, я не чекатиму зручного моменту, щоб повідомити вам про стан вашого собаки.

Він кивнув.

— Добре.

Цього разу він пішов без суперечки.

Я провела його поглядом лише до дверей, а тоді повернулася до роботи. У мене були інші пацієнти, записи й процедури, які не могли чекати, поки власник важкого пацієнта нарешті дозволить собі поспати.

І все ж, коли за кілька хвилин я проходила повз рецепцію, то помітила, що Марк теж збирається виходити.

— Ви куди? — запитала я.

— Додому. Дамір наказав повернутися через кілька годин. Каже, що якщо я засну за кермом, то він особисто змусить мене пройти медогляд.

— Розумно з його боку.

— Не кажіть йому цього. Він стане нестерпним.

— Думаєте, він ще має куди?

Марк засміявся.

— О, ви швидко вчитеся.

Він попрощався й пішов.

Я повернулася до стаціонару. Атлас спав, дихання залишалося рівнішим, а показники не викликали нових тривог.

Це було добре.

Поки що мені вистачало цього.

Дамір

Я проспав чотири години.

Не тому, що вирішив послухатися Мар’ям. Просто вдома зняв куртку, сів на край ліжка, щоб перевірити повідомлення, і наступне, що пам’ятаю, — дзвінок будильника.