Розділ 4. Те, чого не можна контролювати

Дамір

4:17 ранку.

У коридорі ветеринарної клініки пахло антисептиком, кавою й безсонною ніччю.

Я сидів на стільці біля стаціонару й дивився на двері, за якими залишився Атлас. Час від часу звідти долинали приглушені голоси персоналу, дзенькіт металевого лотка або короткий сигнал апаратури. Кожен звук змушував мене піднімати голову.

Марк вмостився навпроти. Куртку він так і не зняв, а волосся стирчало в різні боки — мабуть, він кілька разів проводив по ньому руками.

— Ти можеш хоча б випити кави, — сказав він.

— Не хочу.

— Тоді поїж.

— Марку.

— Що? Я просто намагаюся переконатися, що до ранку в клініці не опиниться ще один пацієнт. Цього разу з діагнозом «власник довів себе до виснаження».

Я подивився на нього.

— Ти завжди такий дотепний після безсонної ночі?

— Ні. Зазвичай я ще гірший.

Він підсунув до мене паперовий пакет із сендвічем. Я не торкнувся його.

Марк зітхнув, розгорнув пакет і відкусив сам.

— Чудово. Принаймні їжа не пропаде.

Я знову глянув на двері стаціонару.

Мар’ям сказала, що Атлас стабілізувався після погіршення, але це ще не означало, що небезпека минула. Я розумів кожне її слово. Розумів і те, чому вона не давала прогнозів.

Та розуміння нічого не змінювало.

Я звик працювати з інформацією. Якщо виникала проблема, я збирав факти, оцінював ризики й ухвалював рішення. Навіть коли ситуація виходила з-під контролю, завжди залишався бодай якийсь крок, який можна було зробити.

Тут такого кроку для мене не було.

Я не міг увійти до стаціонару й змусити Атласа одужати. Не міг заплатити за певний результат. Не міг вимагати від лікарки відповіді, якої вона не мала.

Залишалося чекати.

Найгірше з можливого.

— Ти казав, що перевіриш камери, — нагадав я Маркові.

Він витер пальці серветкою й дістав телефон.

— Уже написав адміністратору будівлі, біля якої ми його знайшли. Обіцяли відповісти вранці. Ще є магазин через дорогу й паркінг за рогом. Я з’ясую, хто має записи.

— А свідки?

— Двоє людей сказали, що нічого не бачили. Один чоловік узагалі вирішив, що я намагаюся його пограбувати, коли запитав про собаку.

— І що ти йому сказав?

— Що якби я збирався його грабувати, то почав би не з розпитувань про бездомних собак.

Я повернув до нього голову.

— Ти справді так сказав?

— Ні. Я був чемнішим. Але подумки — саме так.

Я ледь похитав головою.

— Не сперечайся з людьми, поки не знаєш, що вони бачили.

— Я не сперечався. Я питав.

— І продовжиш питати. Спокійно. Якщо хтось щось знає, нам потрібні факти, а не його бажання позбутися настирливого незнайомця.

Марк кивнув і заніс щось у нотатки.

— Ти справді думаєш, що це могло бути навмисно?

Я не відповів одразу.

Перед очима знову постав Атлас біля тротуару. Я пам’ятав, як Марк зателефонував і сказав, що знайшов його. Пам’ятав власний поспіх дорогою до клініки. Але жодна з цих деталей не пояснювала, як собака опинився травмованим.

— Я думаю, що ми поки нічого не знаємо, — сказав я нарешті. — Тому й перевіряємо.

— Зрозумів.

— І ще одне. Поки не знайдемо підтверджень, не розповідай про це нікому, хто не має стосунку до справи.

Марк уважно подивився на мене.

— Ти боїшся, що хтось скористається ситуацією?

— Я не збираюся вигадувати ворогів там, де їх може не бути. Але й ігнорувати незрозумілі обставини не буду.

— Добре.

Він прибрав телефон.

Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Марк час від часу поглядав на екран, а я прислухався до звуків за дверима.

Нарешті вони відчинилися.

Мар’ям вийшла з папкою в руках і зупинилася, побачивши нас обох.

— Ви досі тут?

— А ви очікували, що я поїду? — запитав я.

— Я очікувала, що ви хоча б спробуєте відпочити. Але, здається, ми обоє сьогодні не дуже добре справляємося з очікуваннями.

Марк тихо кашлянув, приховуючи усмішку.

Я глянув на нього, і він миттєво зробив вигляд, що розглядає стіну.

— Як Атлас? — запитав я.

Мар’ям відкрила папку.

— Поки що без різкого погіршення. Ми продовжуємо контролювати дихання та інші показники. Коли буде безпечно, повторимо необхідні дослідження й оцінимо, чи є зміни.

— Тобто він досі в небезпеці.

— Так. Я не хочу применшувати серйозність його стану. Але зараз ми робимо все, що потрібно.

Я кивнув. Цього разу не став перепитувати, чи означає «поки що» добру новину. Я вже знав, що вона відповість.

— Мені можна до нього?

— На кілька хвилин. Він має відпочивати, а ми не повинні заважати обладнанню.

— Я зрозумів.

Мар’ям відчинила двері й пропустила мене всередину.

Атлас лежав на підстилці. Його дихання все ще було важчим, ніж зазвичай, а біля лапи виднівся катетер. Він розплющив очі, коли я підійшов.

— Привіт, хлопче.

Я присів поруч і обережно поклав долоню йому на шию.

— Ти вибрав не найкращий спосіб провести ніч. Знаєш?

Атлас повільно поворухнув хвостом.

— Так, я теж радий тебе бачити.

Я провів пальцями по його шерсті. Мені хотілося сказати щось розумне, щось, що допомогло б і йому, і мені. Але Атласу не потрібні були промови. Він знав мій голос, запах і дотик. Цього мало вистачити.

— Я поговорю з тобою пізніше, — прошепотів я. — Коли ти зможеш знову вдавати, що не чуєш мене, коли я кличу тебе з першого разу.

За спиною тихо озвалася Мар’ям:

— Він і справді так робить?

— Постійно.

— Тоді, можливо, це не симптом, а характер.

Я повернувся до неї.

— Ви вже встигли скласти про нього думку?

— Я працюю з ним кілька годин. Цього достатньо, щоб зрозуміти: він не любить, коли його турбують.

— У цьому ми схожі.

— Не впевнена, що це комплімент.

— Я й не казав, що це комплімент.

На її обличчі промайнуло щось схоже на усмішку, але зникло так швидко, що я не був певен, чи не вигадав її.