Розділ 3. Між життям і тишею

Мар’ям

Після опівночі клініка повільно стихала.

Денний гамір розчинився в приглушеному світлі, рівномірному гулі апаратури й рідкісних кроках чергового персоналу. За скляними дверима стаціонару лежав Атлас. Після первинного обстеження ми залишили його під наглядом.

Я ще раз перевірила записи й підійшла до його вольєра.

Атлас лежав на боці, поклавши голову на складену ковдру. Коли я наблизилася, він розплющив очі.

— Не спиться? — тихо запитала я.

Він поворухнув вухом.

— Мені теж. Але я хоча б можу поскаржитися на роботу, а ти — ні.

Я перевірила його дихання, слизові оболонки й показники монітора, а потім обережно погладила по шиї.

— Давай сьогодні без сюрпризів, великий хлопче.

— Як він?

Я обернулася.

Марк стояв біля дверей стаціонару з двома паперовими стаканчиками в руках.

— Ви завжди так тихо підкрадаєтеся до людей?

— Тільки до тих, хто може налякати мене одним поглядом.

— Тоді вам варто змінити професію.

— Пізно. Я вже надто багато знаю про собак.

Він простягнув мені стаканчик.

— Кава. Справжня. Не те жахіття з автомата.

Я зробила ковток.

— Оце вже краще.

— Я знав, що ми знайдемо спільну мову.

— Не поспішайте. Це лише кава.

Марк усміхнувся, але його погляд знову перемістився до Атласа.

— Він завжди такий спокійний після огляду?

— Зараз так. Але стан може змінитися, тому ми залишили його тут.

— Дамір запитував, чи можна буде забрати його завтра.

— Вирішуватимемо за станом Атласа, а не за календарем.

— Я так і сказав.

— І він, звісно, вирішив перевірити, чи ви правильно його зрозуміли?

— Майже. Запитав, чи я впевнений, що правильно зрозумів його запитання.

Я ледь усміхнулася.

— Знайомий тип.

— Ви швидко склали про нього думку.

— Я склала думку про те, що собаці потрібен стаціонар, а його власник хоче забрати його додому. Це дві різні речі.

— Для нього, схоже, не дуже.

— Це вже його проблема.

Марк сів на стілець біля стіни.

— Можна запитати дещо особисте?

— Якщо це стосується Атласа, можете. Якщо мене — краще не ризикуйте.

— Ви завжди така привітна з власниками?

— Лише з тими, хто приходить по медичну допомогу, а потім намагається торгуватися з діагнозом.

— Тоді Даміру сьогодні ще пощастило.

— Чому?

— Бо ви поки що не виставили його за двері.

— Він сам не залишив мені такої можливості.

— Це в нього талант.

— Я вже помітила.

Марк похитав головою, але за мить знову став серйозним.

— Він дуже прив’язаний до Атласа.

Я перевела погляд на собаку.

— Це видно.

— Дамір не завжди вміє показувати, що його щось хвилює. Але з Атласом усе інакше. Він сам його годує, гуляє з ним, возить на огляди. Навіть коли в нього весь день розписаний, для собаки час знаходиться.

— Атласу пощастило з власником.

— Ви це кажете так, ніби самі в це не вірите.

Я повільно повернула до нього голову.

— А ви зараз намагаєтеся аналізувати мене чи просто втомилися?

— Просто пояснюю, чому він не поїхав додому, хоча дуже хотів.

— Не хвилюйтеся. Я не збираюся карати його за турботу. Лише не дозволю їй нашкодити Атласу.

Марк кивнув.

— Це, мабуть, і є ваша версія компромісу.

— Не перебільшуйте.

Він допив каву й підвівся.

— Якщо щось знадобиться, я тут.

— Якщо хочете допомогти, відпочиньте хоча б трохи.

— Ви це кажете людині, яка щойно випила каву о другій ночі?

— Саме тому й кажу.

Він пішов до кімнати очікування, а я повернулася до записів.

Я перевірила результати, внесла зміни до плану спостереження й подивилася на годинник.

02:38.

До ранку було далеко.

Близько третьої я зателефонувала черговому лікарю, щоб уточнити кілька моментів щодо моніторингу, а потім повернулася до стаціонару.

Атлас спав. Дихання залишалося дещо прискореним, але без помітної негативної динаміки.

Я присіла поруч, спостерігаючи за рухами його грудної клітки.

Вдих.

Видих.

Ще один.

— Ти знаєш, — прошепотіла я, — я б зараз дуже хотіла, щоб ти був звичайним пацієнтом зі звичайною подряпиною.

Атлас розплющив одне око.

— Так, я знаю. У мене теж бувають надто високі очікування від життя.

Він знову заплющив очі.

Я тихо засміялася й повернулася до робочого столу.

Телефон завібрував.

Повідомлення від Марка:

«Дамір запитує, чи є новини».

Я відповіла:

«Поки без суттєвих змін. Якщо щось зміниться, я повідомлю».

За хвилину прийшло ще одне:

«Він запитує, чи може поговорити з вами особисто».

Я подивилася на екран, а потім на двері стаціонару.

«Зараз я працюю з Атласом. Якщо з’являться новини, я зателефоную».

Відповідь надійшла майже одразу.

«Ви завжди так легко відмовляєте людям?»

Я написала:

«Людям — ні. Тим, хто не розуміє слова “зараз не можу”, — так».

Кілька секунд на екрані з’являлися три крапки, а потім зникли.

Я відклала телефон.

— Сподіваюся, ти вмієш читати повідомлення краще, ніж твій власник, — пробурмотіла я до Атласа.

Він тихо фиркнув.

— От і добре. Хоч хтось мене розуміє.

Я знову усміхнулася, але монітор подав короткий сигнал.

Я підійшла ближче, перевірила датчик і повторно оцінила дихання Атласа.

Тепер воно було помітно важчим.

— Потрібна допомога в стаціонарі. Перевірте, будь ласка, кисень і підготуйте все необхідне.

Колега підійшов без зайвих запитань. Ми забезпечили кисневу підтримку, перевірили показники й підготувалися до додаткової діагностики, щойно стан дозволить її провести.

За дверима почувся поспішний крок.

— Що сталося? — запитав Марк.

— Зачекайте в коридорі. Я повідомлю, щойно зможу.

— Дамір уже їде.

— Тоді йому доведеться почекати.