Розділ 1. Прощавай, рутинне життя

— Вань, ти спиш? — хлопець заглушив машину після того, як припаркувався біля високого готелю. А коли збавив звук пісні, почув, як його товариш хропить.

— Що? — перелякано відгукнувся той, після декількох спроб хлопця розбудити його. Він доторкнувся до своєї зброї, але, побачивши знайоме обличчя, розслабився та почав розтягуватися. — Чому ти зупинив машину? Ми ж патрулюємо,— він почесав лоба та, поглянувши в дзеркальце, яке було прямо перед його очима, та почав поправляти свої кучері. — Чи ти когось зупинив? — глянув на хлопця.

— Нарешті, дійшло! — радісно скрикнув хлопець. — Виходім.

Хлопці вийшли з автомобіля та наближалися до BMW X5. З кожним кроком, серце Ітана билося швидше, а кожен його м’яз напружувався від очікування. Коли він остаточно став поруч з автомобілем, він не міг відірвати очей від його витончених ліній. Його рука прагнула доторкнутися до гладкої металевої поверхні. Йому здавалось, що за цю б машину він міг і душу продати, лише б тільки прокататися на ній, хоча б разочок. Доторкнутися до м’якого шкіряного руля та легенько нажати на кнопку пуск, плавно з’їхавши на дорожню частину, відчинити вікно, та висунути руку. Відчути прохолодний вітер, який проходить між пальцями, та неймовірну легкість. Здалося б, він бачить же їх часто, але коли він стоїть біля такої машини, так близько, то серце знову починає завмирати, наче перед дівчиною, яка йому подобається.

Номери були відповідні ціні машини: три сімки та нуль. Ітан промайнув поглядом по номерах, і в його голові з'явилися букви «АА» — водій, мабуть, з Києва або Київської області. Його настрій одразу зіпсувався, бо він не любив мати справу з приїжджими — у нього з ними завжди було багато турбот.

Хлопець постукав у тоноване скло, і поки воно повільно відчинялось, він утримувався, щоб не зівнути. За кермом сидів лисий накачаний чоловік, у якого сильно виділялося тату на руках, у вигляді дракона, а поряд із ним — сиділа вкрай вимальована панянка. Вона скоріш нагадувала Барбі: уся в рожевому, і здавалося, що вона ледь може рухати ротом. На диво в неї було чорне волосся, а не біле.

— За что вы нас задержали? — заговорив до поліцейського чоловік й Ітан відразу зрозумів, що день буде не з легких.

— Вибачте, але у Львові, ми не розуміємо російської.

— Ты слышала на украинском к ним надо говорить? — раптом заговорив він до своєї «подружки» та вже разом почали сміятись. — Да ты знаешь, кто я? — нарешті, угомонившись, чоловік вирішив звернути увагу на поліцейських.

«Так і бажаю вибити їм, хоча б, одно лобове скло, але тільки автомобіль шкода, він же в нічому не винен», — задумливо розглядав хлопець машину, роздумуючи про те, як йому б швидко втекти звідси».

— Громадянин України, і, як бачите, неподалік стояла табличка п’ятдесят, — оглянувся Ітан та показав на вказівник знак рукою, який стояв позаду них, — А ви гнали понад 100, не те, що п’ятдесят.

— Ну простите, у него проблемы со зрением, — мовила дівчина та засміялась, прикриваючи рот рукою.

Хлопцю здавалось, що її один невірний рух і її губи можуть здутися, як балон. Це його заставило, хоч трошки розвеселитись. Та він на роботі, тому має поводити себе відповідно, тому одразу забрав свою ледь помітну усмішку з обличчя.

— Надіюся, ви розумієте, про що говорите? Як водій може сідати за кермо з поганим зором? — невдоволено глянув на неї Ітан, намагаючись відвести погляд подальше від її губ.

— Она шутит. Вы совсем шутки не понимаете, — посміявся чоловік та наблизився ближче до вікна. — Может, как-то договоримся? — він дотягнувся до своєї сумки, яка стояла поряд та витягнув звітам темний шкіряний гаманець та почав перед його очима водити купюрами.

— Випишемо вам штраф, от так і договоримося, — чітко і зрозуміло висловився хлопець, скептично поглядаючи на його безглузді дії.

— Понимаешь, что обо мне будут говорить если узнают, что депутат превышал скорость. Слухи же разлетаются. Давай как-нибудь по тихому все решим.

— На що це ви таке мені натякає? Ви ж розумієте, що я все записую…Як таке може говорити депутат?!

— Та как ти смеєш? — раптом закричав водій.

— Не говоріть із цим бовдуром, а краще зі мною,— іще один поліцейський, на ім’я Ваня, відштовхнув Ітана та, натягнувши велику усмішку на обличчя, заговорив до водія. Руками він показав, що вимкнув запис і готовий із ним співпрацювати.

— Отак би сразу, — невдоволено пробубнів чоловік.

— Бовдур? — перепитав Ітан. — Ти взагалі адекватний?!

— Забирайся звідси, що проблем хочеш…

-----------------------------------

— Ви що, жартуєте? Побились ще й при людях?! — чоловік сидів за своїм столом, виглядаючи як найважливіша людина в цьому світі. Він стояв прямо, його широкі плечі вражали своїм розмахом, але округле пузико, яке ховалося за столом, все видавало — його вдачу та смаки в їжі.

Біля хлопців стояв великий стенд, на якому були виставлені всі відзнаки шефа, на які заглядався Ітан, щоб не дивитись у вічі начальнику.

— Хто почав цю сутичку? — запитав чоловік, звертаючись до них, а Ваня відповів, впевнено показуючи на Ітана.

Біля очей в Івана виднівся великий синьо-зелений синяк, а в носі все ще була заткнута вата. Ітан же отримав сильний удар по щелепі від свого товариша, тому йому було складно вимовляти слова. Але, попри те, що вони тільки недавно побилися, хлопці мирно слухали, і все обійшлося без зайвих висловів. Вони стояли перед входом і побоювались, яким же покаранням буде на цей раз. Начальник доволі суворий, тому обидва розраховували на виправні роботи або ж на скорочення зарплати — його ніколи не цікавило, хто винний. Але яке ж було їх здивування, коли начальник просто відпустив їх додому та заборонив являтись на роботу протягом дня. Вони, звичайно, не заперечували, які ж дурні будуть сперечатись, коли їх, можна так сказати, помилували.

Наступного дня, коли Ітан повернувся на роботу, у відділку панував хаос. Працівники поспішали туди-сюди, галасували й обговорювали якусь непередбачену ситуацію. Проте, всі замовчали, коли Ітан з’явився перед входом. Він помітив здивовані погляди й чуткий шепіт, який раптово припинився.