Глава 3. Свіжі іде

Глава 3

Ввечері я знову опинилася на величезному Штайнбурзькому вокзалі. Сестра і мачуха вирішили переконатися, що люба родичка вдало залишила місто, і тепер махали у слід від’їжджаючому потягу. На зворотному шляху мені не пощастило: сусіднє місце зайняла літня дама. Запах поту вона намагалася перебити ароматом парфумів, для чого явно не шкодувала останніх. Задушливе амбре змусило мене покинути купе і просидіти у вагоні-ресторані майже до півночі.

Частина ночі, що лишилася, пройшла в безуспішних спробах заснути. Легка дрімота прийшла тільки під ранок, але вже через півгодини гудок зруйнував її, сповістивши про прибуття до Руїгу. Щоб дістатися додому, переодягтися і домчати до роботи у мене залишалося близько півтори години. До речі, впоратися вдалося за годину і двадцять хвилин.

Будівля Поліцейського управління Південного округу Руїга зустріла звичною напівтемрявою. Просторий хол, пофарбований у той особливий, гнітючий відтінок сіро-зеленого, яким так грішать казенні заклади, освітлювався кількома лампами, чиє тьмяне жовте світло швидко розсіювалося, зливаючись з темрявою в кутках. Витягнуті арки вікон не допомагали виправити ситуацію: крізь тьмяне, давно немите скло світло сочилося так само неохоче, як вода з каменю.

На дерев'яних лавах, що підпирали стіни, клювали носами кілька людей. Конторка чергового чомусь пустувала, але залишена чашка пашіла ароматною парою, натякуючи, що служдовещь відійшов нещодавно і, швидше за все, ненадовго.

Обабіч від холу розкинулись рукавчи коридорів з латкками дверей кабінетів та допитових. Зараз звідти не долинало ні звуку. Натомість з боку камер попереднього ув’язнення чулися уривки вульгарних анекдотів та громові вибухи сміху. Все це були звичайні люди. Обдаровані ув'язнені утримувалися окремо, в підвалі, доступ у який мали лише маючі імунітет до парапсихічного впливу співробітники спеціального відділу. Усім іншим вхід суворо заборонявся, окрім як в компанії демпфера. Мене.

Рідкісна здатність однією своєю присутністю гасити хвилювання енергополя, викликані парапсихічною активністю, високо цінувалася державою. Унікальний дар, здатний перетворити наймогутнішого телепата чи пірокінетика у звичайну людину, робив демпферів незамінними для державних структур усіх рангів.

Незважаючи на досить чітку класифікацію дарів, їх прояви часом набували химерних форм. Наприклад, здатність до цілительства була найпоширенішим видом управління життєвими потоками. Але деякі віталісти виявлялися нездатними впливати на людей чи тварин, зате вміли прискорювати зростання рослин, як, якщо вірити чуткам, кондитерка пані Брай. Сильні емпати здатні не лише приймати чи транслювати емоції, але й підсилювати їх. Обдаровані телепати ж можуть змусити пересічну людину скоїти майже все. Від дарів подібного типу захищає особистий імунітет. Але пірокінез, телекінез, аерокінез чи пси-вампіризм - здібності зовсім іншого типу, здатні впливати на фізичну реальність. Й лише демпфери можуть захистити від злочинців з активним даром. Саме тому такі як я зобов’язані присвятити своє життя служінню Батьківщині.

За роздумами я дісталася другого поверху. Спеціальному відділу кримінальної поліції належало його праве крило. Тут, за однаковими дверима кабінетів, працювали наділені імунітетом до парапсихічного впливу слідчі. Звичайних людей у спеціальний відділ не брали. Який-небудь емпат, телепат чи віталіст зміг би легко знешкодити не обдарованого службовця. Робота нашого відділу полягала у розслідуванні будь-яких злочинів з участю обдарованих: від незаконного навіювання до вбивств, і навіть усунення наслідків парапсихічного впливу на реальність. Іноді, хоч і вкрай рідко, обурення енергетичного фону в місцях використання парапсихічних здібностей виникають полтергейстів та примари. Боротьба з ними також лягає на плечі особистів.

На хвилину заскочивши до свого кабінету, щоб залишити речі, я знову вислизнула до коридору і вирушила до начальства. Особистим кабінетом без будь-яких сусідів я, до речі, була зобов'язана капітанові Вільному. Невелике приміщення, що колись було підсобкою, перейшло в моє одноосібне користування після його приходу. Чоловікові набридло регулярно підшукувати місця в кабінетах інших детективів, з якими я чомусь не уживалася, і він позбавив себе головного болю, запихнувши проблему якнайдалі.

На облагородження невеликої кімнатки пішло чимало часу. Допомога колег закінчилася на виносі мотлоху, який збирався роками. Після позбавлення від сміття підсобка набула хоча й убогого, але не безнадійного вигляду. Тут хоча б було вікно – рідкість для комори.

Кабінет капітана, порівняно з моїм, здавався величезним. Сюди легко помістився великий робочий стіл із мореного дуба, який наш небідний капітан придбав за власний кошт. Поруч зі столом стали кілька зручних стільців із високими м'якими спинками. Уздовж правої стіни, від дверей до вікна, розмістилися два секретери, заповнені паперами, і металевий сейф. Ліву стіну зайняли невеликий диван і діжка з невідомою мені рослиною в дальньому кутку. На цьому дивані, подейкували, капітан мав звичку ночувати, коли затримувався на роботі допізна.

Вчора, мабуть, термінових справ не було, бо начальник виглядав досить бадьоро. Поголений, з зачесаним назад світлим волоссям, розділеним збоку на прямий проділ, він дивився на мене примруженими горіховими очима і невдоволено хмурив густі брови. Напевно, це його коронний погляд для найулюбленіших підлеглих. Принаймні мені він діставався особливо часто.

- Вів'єн? Що ви тут робите? У вас – вихідний, – голос відповідав погляду й звучав вкрай незадоволено.

— Здрастуйте, капітане. Мої чотири відгули закінчилися.

— Невже? Гаразд, — зітхнув він і якось розслабився. — Як не дивно, ваше повернення дуже доречне. Співробітників не вистачає. За ці дні нам передали пограбування, незаконне навіювання та два випадки полтергейсту, а одна сновидиця ходить сюди щодня, щоб ми розібралися в її мареннях.