Глава 2. Сімейна зустріч

Глава 2

Штайнбург зустрів прибулий експрес яскравим сонячним ранком: ніби в похмуре царство осені зазирнула у гості бешкетниця-весна. Грайливі промінні стрибали по металевим бокам вагонів, відскакували від стекол, питливо заглядали під поли капелюхів. Строкате море приїжджающих і від’їжддаючих, зустрічаючих і проводжаючих миттєво поглинало кожного, хто ризикнув ступити на довгий перон. Том допоміг мені спуститись, і ми разом пірнули в бурхливий натовп.

Своїм вокзалом Штайн міг пишатись. На побудову монументальної споруди пішло немало грошей платників податків. І воно того вартувало. Кожен, хто прибував в столицю уперше, вражався багатством й величчю Республіки.

Стрункі кам’яні колони виростали вверх на двадцять метрів, де впирались в прикрашений ліпниною карниз. В центрі високого фронтону, обрамленого рослинним орнаментом, розташувався величезний годинник з фігурними стрілками. Звичні цифри замінили символи Світлих покровителей дванадцяти найбільших полісів Мерая.

Всередині споруда мала не менш помпезний вигляд. Висока стеля у центрі ставала скляним куполом — і вдень будівлю заливало світло. Стіни прикрашала розписана вручну майстрами сусідньої Варавії плитка.

Але справжнім витвором мистецтва була балюстрада. На краєчку оглядового балкону мармурові дівчата-балясини влаштовували виставу. Заточені у камені, вони звивалися у танці. Майстерність скульптора зробила їх живими. Одна робила рух - інша ловила, продовжуючи спокусливий танок. Я годинами стояла на вокзалі, вглядаючись в такі справжні обличчя кимось вигаданих жінок.

Виходячи в місто, я згадала, що не повідомила, коли прибулу. Але Труді це не зупинило. Біля сходів, вдивляючись в людський потік, стояв пан Містель — старий батьків водій.

— Ну що ж, Віві, побачимося завтра? — всміхнувся Том.

Я розгублено озирнулася довкола:

— Тебе не чекають?

— Я залишив авто на місцевий стоянці. Сподіваюсь, за ним добре наглядали.

— Тоді, до зустрічі.

— Тримайся, Вів, — востаннє поглянув на мене друг і легкою ходою покрокував по сходам.

Я глибоко вдихнула. Штайнбурзьке повітря наповнило легені, лишивши на кінчику язика гіркуватий присмак сажі. Місто постійно розросталось. Старовинні витончені будівлі поступилися місцем однотипним сірим коробкам сучасних будинків, потворним громадам фабрик, задимленим заводам, що впиваються в небо отруйними шипами труб.  Локомотив прогресу, не зменшуючи ходу, проїхався древнім містом, змітаючи на своєму шляху будь-які нагадування про неквапливу аристократичну бутність.  Чимало перетворенню столиці сприяли війни, що кривавими ногами витоптали її славне минуле.  Після Великої війни від Штайна залишилися вокзал, що височів за моєю спиною, кілька десятків старих особняків та колишній Імператорський палац, в якому вже більше століття засідав республіканський парламент. Все інше перетворилося на руїни, хоч відбудовувалось з вражаючою швидкістю.

Руїну в цьому відношенні пощастило більше. Майже не зачеплений війнами, він зберіг свій історичний шарм, припудривши обличчя штукатуркою. Пухлина сучасної архітектури розросталось по його краям, лишаючи недоторканним старовинне серце міста. Так і роздумуючи про згубний вплив прогресу не а архітектуру, я не помітила, як водій зупинився біля кованих воріт батьківського дому.

Родове гніздо Гейтів війни обійшли стороною. В народі говорили, що його благословили Світлі. Дурниці. Двоповерховий особняк з червоної цегли, побудований у часи передостаннього імператора, вперто намагався розсипатись під впливом часу. На підтримання його цілісності витрачалися величенькі гроші. Тут оновили черепицю, там замінили кладку. Крокуючи вперед, я жалібно оглядала знайоме до болю подвір’я.

Поріг — серце пропустило удар. Я чула, як на звук дзвінка спішить схвильована покоївка. Бачила, як розчахнулися двері. Але завмерла у своєму безбарвному світі, не здатна поворухнути і пальцем.

— Панно Вів’єн? — покликала покоївка, коли зрозуміла, що я не збираюсь заходити. — З вами все добре, панно?

Її занепокоєне, виморене обличчя змусило мене отямитись.

— Усе нормально, Сія.

За спиною служниці почулось дрібне цокотіння підборів. До мене спішила мачуха і подруга — Гертруда Гейт. 

— Віві! — її дзвінке сопрано ехом відбивалося від стін. В бездонних синіх очах сяяли сльози. Труді по-дитячому стерла їх рукавом. Старша за мене на десять років, вона була схожа на янгола як обличчям, так і душею.

Батько зустрів її в барі, коли намагався втопити в коньяку гнів на на дурних, як і мати, дочок. Гертруда, на той час ще Фьюріг, виступала там для гостей. Щовечора вона виходила на  сцену — і гості завмирали, зачаровані, приворожені ніжним голосом, що співав про любов.

Батько приходив знову й знову. Сідав на високий стілець біля бару, пив і слухав повторювані пісні. Одного вечора, скінчивши виступ, вона присіла поруч. Зав’язалася розмова. Ріхард Гейт сміявся вперше після втечі дочок на фронт. Вечірні бесіди переросли в щось більше. І по закінченні Великої війни у нас з Марі з’явилась чергова мачуха. Як виявилось, остання.

Труді була чудовою дружиною і прекрасною подругою для усіх нас. Вона щиро кохала батька, вміло залагоджувала конфлікти і не боялася виступати проти батька, коли це були необхідно. Особливо палко мачуха захищала наші з Марі інтереси, за що ми були їй безкрайньої вдячні.

— Привіт, Труді, як ти?

— Як? — розгублено відповіда та. — Не знаю, Віві. Ми так недовго були поряд. У нас мало б бути ще багато років. Чому він залишив мене?

Вона гірко заплакала. Я обережно обійняла мачуху, притискаючи її до себе. Сльози покотилися з очей.

— Він не мав помирати так рано! Не мав! Чому він це зробив?! — заходилась Труді на моєму плечі. Її слова звучали глухо, переривались здавленими риданнями. Ми постояли так ще трохи, а тоді мачуха випрямилась і відступила на крок.

— Вони хочуть провести пишну церемонію. Відсторонили мене від усього. Ніби Ріхард би цього хотів. І ще цей його хлопчисько , Генрі, весь день тиняється тут. Ну хоч журналюг прогнав. Їм заборонили з'являтися тут.