Глава 1

Я задихалася: горло стиснуло щось жорстке, легені пекло, груди розривалися, намагаючись зробити хоч один вдих. Паніка, що повністю охопила свідомість, повільно розчинялася в шумі, що заповнював голову. Мені залишилося жити кілька останніх миттєвостей, перш ніж канути в рятівне небуття.

За вікном було безнадійно сіро: чи то світанок ще не прийшов, чи настав черговий похмурий листопадовий день. Перемагаючи глуху оборону зачинених дверей, кімнату рішуче атакували тривожні звуки телефонного дзвінка. Годинник, що стояв на тумбочці, показував половину шостої. Навряд чи хтось вирішив зателефонувати так рано, щоб побажати доброго ранку, але я була щиро вдячна, що дзвінок вирвав мене з лещат кошмару. Відкинувши ковдру і придушивши бажання відразу ж забратися назад, я попленталася до незмовкаючого апарату.

— Віві, це я — Труді,— задзвенів жіночий голос на тому кінці дроту. — Твій батько, — фразу перервав схлип. Мачуха голосно заридала.

Серце зайшлося у недоброму передчутті. Його занадто швидкі удари віддавалися у вухах.

— Що з татом?— просипів голос, який я насилу визнала своїм. Труді захльобувалася риданнями. Вона намагалася вичавити з себе слова, але до мене долітали лише нерозбірливі набори звуків. — Зосередься! — через нервування тон вийшов надто різким, і я злякалася, що мачуха заістерить ще сильніше.

Надиво, різкість подіяла як заспокійливе. Все ще схлипуючи, Гертруда все ж з могла промовити достатньо розбірливо:

— Твій тато… помер сьогодні вранці. 

Серце перестало калатати. Мить — і воно забилося мірно, рівно. Звуки і кольори зхлинули, ніби я опинилася в німому кіно. І Труді намагалася докликатись мене з іншого боку екрану.

— Віві! Вів! З тобою все впорядку?! Ти там? — стривожений голос увірвався в застиглий на якісь миті світ, повертаючи живу тишу напівнемної квартири й зафарбовуючи її звичайними барвами.

— Так, Труді, я тут.

— Зможеш приїхати на похорон? Тебе відпустять?

“Хто б мене зупинив,” — подумала я, відповідаючи вголос:

— Так, все буде нормально. Я приїду.

— Не знаєш, Марі захоче приїхати?

Я задумалась. Відносини батька зі старшою дочкою були не були простими. Марія мріяла про небо і повну незалежність від волі чоловіків. В очах тата ж Марі мала стати щасливою дружиною якогось політика чи бізнесмена, господинею його заміського маєтку та матір'ю багаточисельного породистого потомства. Сестру відведена їй роль — включаюча материнство, нудні світські вечори, сповнені лицемірних посмішок, та майже неминучі подружні зради — зовсім не вабила. Врешті решт, Марія зібрала сумку речей і вилетіла з сімейного гнізда, грюкнувши дверима. Крига, що стала між батьком і дочкою, не танула роками. Аж до сьогоднішнього дня, коли один із учасників мовчазного протистояння відправився у кращі світи.

– Не знаю, — чесно відпола я. — Мала б приїхати. Це ж наш тато.

— Я ще не телефонувала їй, — втомлено сказала Труді. – Церемонія — післязавтра.

— Я буду.

Поклавши слухавку, я пішла назад у кімнату. Тут усе залишалося тим самим: біліло простирадлами розстелене ліжко, тихо цокав годинник, жовтіли в ранковому сутінку пухнасті хризантеми, з-за вікна доносилися гавкіт собак. Світ продовжував жити, тільки батька у ньому більше не було.

Не можна сказати, що ми були близькі. Він все життя хотів синів, а отримав двох норовливих дочок. І все ж він був єдиним, хто залишався у нас з Марі. Мати загинула давно, під час П'ятирічної війни. Вона була лише медсестрою, але противники, захопивши госпіталь, не пощадили нікого. Мені було чотири, Марії – вісім. У спробах знайти заміну нашій матері та обзавестися омріяними синами Ріхард Гейт пережив трьох дружин. Четверта пережила його. Із синами так і не склалося.

Від порожніх роздумів мене відволік новий телефонний дзвінок.

— Вів'єн, — пролунав у слухавці хриплуватий чоловічий голос, — у нас труп.

У нас – це в окремого відділення кримінальної поліції, яке займається розслідуваннями злочинів за участю обдарованих.

— Куди їхати?- миттєво зосередившись, відповіла я

— Вулиця Біла, будинок 54. Це в нетрях.

— Вже їду.

Телефон озвався короткими гудками.

На збори мені знадобилося близько двадцяти хвилин. Не витрачаючи часу на сніданок, я вискочила в туманний ранок, на ходу застібаючи пальто. Волога сіра димка липла до шкіри, змушуючи глибше ховатися у комір. Листопад цього року був щедрим на холод та дощі.

Заскочивши у таксі і назвавши адресу, я відкинулась на сидіння. В голову вперто лізли то думки про батькову смерть, то припущення про малоприємну справу, що чекала в кінці дороги. Смерть завжди приходить похапцем. Робить свою скорботну справу і відправляється далі. Туди, де її знову не ждуть.

Знайти названу адресу виявилось нелегко. Таксист довго блукав занедбаними провулками, доки знайшов потрібний дім. Не дивлячись на назву, нічого білого на вулиці не було. Обабіч від старої бруківки тоскно жалися один до одного облуплені багатоквартирні будинки. Ще до війни якийсь градоначальник у благородному пориві намагався покращити житлові умови місцевих мешканців. Його доброї ініціативи вистачило на те, щоб обмазати гнилуваті людські вулики тонким шаром штукатурки і вапна. Вже через кілька років “відремонтовані” халупи  нагадували лишайних котів з невеличкими вапняними острівками.

Більш благополучні жителі Руїна обходили нетрі по широкій дузі. Безробітні, жебраки, п’янички і наркомани складали переважну більшість місцевої публіки. І шанси зберегти тут свій гаманець дорівнювали вірогідності виграшу в карти у досвідченого шулера.

Розплатившись з таксистом, я попрямувала до зяючої чорнотою пащеки під'їзда. Біля нього вісниками біди стали чорний поліцейський автомобіль та жовта труповозка з криваво-червоним порожнім всередині колом.

— Добрий ранок, Вів’єн! — занадто життєрадісно гукнув мене опершийся на брудну стіну черговий.

Його хороший настрій здавався недоречним не тільки через сумні обставини, що привели нас сюди, а й загалом. У цьому забутому всіма богами місці він був таким же зайвим, як клякса чорнил на порожній сторінці. Але специфіка нашої роботи змушувала обзавестися непробивною бронею з цинізму та імунітетом до співчуття.