Розділ 18

Епілог

— Кохана, ти вже зібралася? — чую голос чоловіка з вітальні.

— Ні, чекай! — кричу у відповідь. — На мене нічого не налазить, — пробурчала, приміряючи наступну сукню.

— Не зрозумів, — зазирнув до мене Андрій, — а та сукня, що ми купили два дні тому?

— Мені не подобається колір.

— Отакої! А як же наймодніший колір сезону? — підійшов, обійняв мене ззаду, поклавши долоні на мій великий живіт. Хто б міг подумати, що я стану такою товстою? Відчуваю себе великим м'ячиком, що переконується з боку на бік.

— Він мені не личить, — притулилася спиною до чоловіка, роздивляючись нас в дзеркало.

— Машулю, тобі все личить і ця сукня теж.

— Ти, як завжди, перебільшуєш, але мені приємно.

— Ой! — доторкнулася до живота.

— Сьогодні доня неспокійна, — погладив живіт. — Мабуть, відчуває, що на весілля йдемо.

— Ага, танцювати почала раніше часу, — розсміялася розвертаючись до чоловіка за своїм поцілунком.

Сьогодні весілля наших дорогих Ані й Кирила. Довгоочікувана радісна подія. Вони підійшли до цього дуже серйозно, обдумали кожну деталь й підлаштуватися під усіх родичів. У нас все було по-іншому. Звісно, весілля було, запрошених теж було багато, та все відбувалося набагато швидше через моє положення. В той же вечір, коли я на пустинній трасі повідомила про вагітність ми повернулися додому й повідомили нашим батькам. Спочатку був загальний шок, а коли Андрій обурився, що батьки мають не так реагувати на майбутніх внуків почалися радісні сльози мам і вітання від тат. Весілля було у жовтні, коли ще не холодно і вже не жарко. Хоча, жити разом ми почали одразу, так само як і Аня з Кирилом. У мене була довга біла сукня зі шлейфом і відкритою спиною. Я дивилася на свого чоловіка і була безмежно щаслива, що бачу в його очах кохання. Звісно, свідками були наші сьогоднішні молодята, які бурчали, що ми встигли першими.

Вони ж призначили своє весілля на квітень, коли у повітрі витає весна й дарує тепло після холодної зими.

Я все ж одягла нову сукню й зробила зачіску в салоні. Добре чоловікам, одягнув костюм і все — красень, а я пів дня морочилася що одягти.

— Ти прекрасна! — взяв мене за руку чоловік. — Поїхали?

— Так, тільки візьми на всякий випадок отой пакунок, що стоїть в кімнаті.

— Що? Люба, невже сьогодні?

— Не знаю, але краще перестрахуватися.

Ми завантажили свій пакунок в багажник й вирушили святкувати. Та щось мені підказувало, що веселитися ми будемо в іншому місці

Аня була чарівною. Вона просто сяяла! А очі… Вони іскрилися від щастя. Кирило весь час усміхався й обіймав свою дружину. З вагітністю я стала сентиментальною й всю церемонію ледь стримувала сльози. Дуже раділа за своїх рідненьких.

— Все добре? — вкотре перепитував мене Андрій.

— Так, доня чекає.

— Не зрозумів.

— От зараз молоді поцілуються й швидко йдемо до автівки.

— Машо!

— Тсс, тихо. Он слухай, що кажуть.

Коли тітонька, та сама, що розписувала й нас, дала добро цілувати наречену, ми встали й пішли до автівки.

Церемонія розпису й банкет проводилися в заміському комплексі, краса навкруги, але нам сьогодні не доведеться відзначати.

— Як ти? — схвильовано запитав коханий.

— Поспішай, бо щось не дуже.

— Чому ти раніше не сказала? Він швидко сів в автівку й помчав у місто. Я бачила, що Андрій страшенно хвилюється, мені самій було страшно. А потім я уявила, як хвилюється наша доня, їй теж страшно. Вона така маленька і беззахисна.

— Коханий, все буде добре, — взяла його за руку, коли ми під'їхали до лікарні. Уяви, як наша квіточка боїться з'являтися, ми маємо взяти себе в руки й зустріти її як належить.

— Обов'язково, — поцілував мою руку. Допоміг вийти й покликав лікарів. Весь час був зі мною поруч й першим взяв на руки наше безцінне диво. Вперше у житті я побачила сльози на його очах та й сама не стримувала емоцій.

— Ти молодець, — поцілував мене, — вона просто красуня.

А ввечері під вікнами палати рідні влаштували справжнє шоу з великим оберемком повітряних куль  й щасливими усмішками. Аня з Кирилом теж приїхали. Сьогодні ми з подругою виконали місячну норму по сльозах від щастя.

П'ять років потому.

— Мамо, а скоро приїдуть гості? — бігала по кухні Соня тягаючи за собою повітряні кульки.

— Скоро, доню, з хвилини на хвилину, — відповіла розставляючи тарілки на столі.

Погода надворі просто чудова, тому вирішили відзначити день народження малої на дачі й насолодитися теплою весною.

— Ой, хтось приїхав, — помчало моє чудо надвір.

— Обережно! — почула голос чоловіка.

— Що за невгамовна дитина! — увійшов на кухню Андрій. — Уявляєш, кинулася з претензіями до Кирила, що зачекалася подарунків.

— Вона з самого ранку їх чекає, — посміхнулася з його виразу обличчя.

— Привіт! — зайшла Аня з букетом квітів, а за нею Кирило з дівчатами на руках. — Вітаємо, — вручила мені букет.

— І ми вас вітаємо з річницею, — приніс Андрій букет для Ані.

— Мамо, дивися, яку ляльку мені подарувала Ніка, — похвалилася доня.

— Я сама обирала, — гордо заявила маленька копія Ані на руках у Кіра.

— Молодець, сонечко, — підійшла й поцілувала солодку щічку.

Ніка менша за нашу Соню всього на рік, тому вони завжди знаходять спільну мову й просяться одна до одної у гості.

Дівчатка пішли у кімнату гратися, чоловіки смажити м'ясо на мангалі, а ми з подругою залишилися наодинці.

— В тебе все добре, Анюто? — запитала у подруги помітивши її втомлений стан.

— Прекрасно, — розпливлася вона в посмішці. — Я вагітна.

— Ох! — сплеснула я в долоні.

— Вітаю, — кинулася обіймати подругу.

— Дякую, вчора дізналася. Кір літає від щастя, він так хотів ще одну дитину.

— Та сама історія, — посміхнулася у відповідь, — хоча я теж не проти.

— Пам'ятаєш, як ми сиділи в тебе на кухні й мріяли, як будемо дружити сім'ями, коли вийдемо заміж?— нагадала подрузі той день. 

— Так, — заусміхалася Аня. — Ти тоді ще буркнула, що заміж не підеш, бо від чоловіків одні проблеми.

— Як добре, що все так сталося. Що ми знайшли своє кохання й дружимо.

— Ой, Машо, — розчулилася Аня, а я її міцно обійняла.

— Що за сирість? — увійшли чоловіки.

— Це сльози радості, — відповіла обіймаючи й вітаючи Кирила.

— Дорослі, ви думаєте нас годувати? — обурилася Соня, увійшовши на кухню за руку з Нікою. — Нам ще Ніку сватати.

— Що? — закашлявся Кирило.

— Це ми вчора дивилися передачу, — відповіла, дивлячись як Аня стримує сміх.

— Дівчатка, пожалійте своїх татусів, почекайте трохи, — удавано перелякано вхопився за голову Андрій і всі розсміялися.