Розділ 11

Довго слухаю гудки й думала, що залишуся без відповіді, але в останню хвилину він відповів.

— Так, Машо. Щось термінове? У мене зустріч.

— Тобто строчити повідомлення, коли я на парі в тебе є час, а зараз ти на зустрічі? Може це ти від мене тікаєш?

— Що? — весело хмикнув у слухавку. — Мала, ну ти даєш! Де ти тільки береш стільки фантазії? Я справді зайнятий, зателефоную пізніше.

— Дуже мені потрібні твої дзвінки, — починала обурюватися та він вже відключився. Я ж кажу хамло. Додому йшла зла й втомлена. Від всіх цих планів я страшенно втомилася. Ледь вмовила себе приготувати вечерю, бо мама просила. Поки готувала ще раз все обміркувала й вирішила при ньому тримати себе в руках. Принаймні намагатимуся це робити.

— Чому ти, доню, така засмучена? — запитав тато за вечерею.

— Та ні, втомилася трохи, — відповідаю колупаючись у своєму салатові.

— Бо потрібно гарно їсти, а ти все траву якусь наминаєш. Де ж тим силам взятися? А в тебе такі завантаження в університеті.

— То наша доня фігуру береже, щоб гарного кавалера знайти, — приєдналася мама. —  Але то зайве, ти у нас красуня.

Ага, красуня. Тільки щось дехто цього не помічає.

— А що у вас? — запитала, щоб перевести тему в інше річище.

— В мене все як завжди, — здвинула плечима мама.

— В нас повним ходом йде підготовка до розширення. Завтра важлива нарада зранку. Кирило прилетить й розповість, що до чого.

— То він зранку прилітає?

— Так, о восьмій сказав всіх зібрати.

Завтра моя подруга буде радіти, адже я знаю як вона його чекала.
Андрій більше не писав і не телефонував. Трішки посиділа в соціальних мережах та вляглася спати.

В університеті перед сесією відчувалося пожвавлення й хвилювання, що наростало з кожним днем. На пари почали ходити навіть ті, хто не ходив з першого заняття.

На парах Аня сиділа схвильована й постійно поглядала на телефон. Виявляється, Кір ще не телефонував їй після прильоту. У коридорі нас наздоганяє Діма й пропонує кудись сходити нашою компанією. А куди ж ми ще можемо піти, як не в Пульс? Звісно, я завжди хапаю шанс, що підвернувся. Діма не проти, а це значить, що скоро я знову потріпаю Андрію нерви.

—  Машо, ти знову за своє, — дорікнула мені Аня. — Коли ти вже залишиш його в спокою?

—  Ніколи! Від мене так просто не втечеш, — мені стало смішно, чим налякала подругу.

Вдома відігріваюся після морозу, трохи займаюся й просто відпочиваю. Аня не телефонувала та воно й зрозуміло чому. Нарешті дочекалася свого коханого. Я ні в якому разі не заздрю, але десь глибоко в душі теж мрію про кохану людину поряд.

Останнім часом всі наче змовилися й не дають доспати такі жадані п'ять хвилин перед будильником.

— Ти вже зібралася? — бурмочу в слухавку, побачивши, що телефонує подруга.

— Ні, я трохи прихворіла, йди без мене, — чую сумний голос Ані.

— Що сталося? Я зараз прийду.

— Ні, не потрібно, я ще полежу.

— Добре, тоді після пар зайду, — з сумнівом говорю й відключаюся.

Дивно. Коли таке було, щоб подруга не пішла на заняття? Та й голос більше схожий на сумний, а не застуджений. Пам'ятаю, якось вона прийшла у школу з високою температурою тільки через те, що була контрольна, а тут сесія на носі, а вона залишається вдома. Дуже дивно все це. По дорозі в універ набираю Кіра та він відхиляє виклик. Ще ж треба, яка ділова ковбаса.

На заняттях сиділа, як на голках. Все не давала мені спокою раптова застуда Ані. Після останньої пари зірвалася з місця й скоріш гайнула додому.

З першого погляду на заплакане обличчя Ані, я зрозуміла, що застудою тут і не пахне. Не важко здогадатися хто винуватець її пригніченого стану. Та коли вона мені все розповіла, готова була придушити свого дорогого братика. Слів не знаходилося моєму обуренню, хотілося гепнути його добряче по макітрі, щоб мізки стали на свої місця. Декілька разів збиралася їхати до Кіра додому і влаштувати там справжнє торнадо, трощити все на своєму шляху, та сльози в очах подруги остуджували мій запал. Бідненька моя. Серце рвалося на шматки, так гірко вона ридала. Я намагалася її заспокоїти й відволікти. Ввімкнула фільм, щоб розбавити гнітючу тишу в кімнаті. Навіть кіт Ані, зазвичай гіперактивний, затих й не показувався. Аня прилягла й заснула, а я не хотіла її будити, тому вимкнула ноутбук й вкрила подругу покривалом. Вийшла на кухню й знову набрала Кіра. І знов без відповіді.

Не довго думаючи набираю номер Андрія. Хоч я на нього зла та доля подруги важливіша.

— Так, — відповідає після першого гудка.

— Ти не знаєш де Кір? — запитую якомога ввічливіше.

— Ні, він мені не телефонував. Мав сьогодні прилетіти.

— Прилетів, — зітхаю.

— А ти де?

— В Ані, вони посварилися. Кирило збирається знов поїхати у Прагу на невизначений термін. Аня відмовилася летіти разом з ним, бо має довчитися.

— І Кір психанув? — здогадується чоловік.

— Так. Я телефоную та він не відповідає.

— Ти ж знаєш характер брата, він охолоне до ранку й вони поговорять. Не вплутуйся в їхні відносини, самі мають розібратися.

— Ага.

Так я тебе й послухалася. В мене подруга страждає, а мені дивитися на все це мовчки?

Попереджаю маму, що буду ночувати в Ані. Вигадую про контрольну, щоб не ставили зайвих питань. Вмощуюся на дивані у вітальні, беру до себе кота та так й засинаю. Зранку будить Аня зі щойно звареною кавою. Ми йдемо в університет в повній мовчанці. Аня пригнічена, а я просто не можу на неї таку дивитися. Вкотре сварю подумки свого братика й чекаю кінця занять, бо надумала поїхати на фірму й влаштувати там розбір польотів, якщо він не відповідає на дзвінки. Та на останній парі дзвонить тато. Зазвичай він не дзвонить мені вдень, бо завжди зайнятий.

Виходжу після заняття й набираю його номер.

— Машо, а ти раптом не знаєш, чому Кирило так швидко поїхав?