Розділ 8

На ранок прокинулася з пекучим відчуттям провини. Обміркувавши свої дії мені стало соромно. Андрій мав рацію, коли говорив про мою дитячу поведінку. Але як навчитися по-іншому реагувати на нього я не знала. 

Ледве змусила себе встати з ліжка й неохоче збиралася до універу.Якби не підготовка до екзаменів точно б залишилася вдома. Вчора, на емоціях я наговорила багато дурниць і як все виправити поняття не маю.

Анька була набагато веселішою за мене. Як тільки вона завжди залишається на позитиві? Та ще й в таку похмуру погоду. Добре, що моя подруга така чуйна. Вона завжди підтримає й вислухає, бо тримати все в собі шкідливо для нервової системи. Я розповіла усе й відчула полегшення. Але сказати, що сама була причиною нашого скандалу так і не насмілилася.

Хочеться впасти на ліжко й заснути міцним сном, щоб не думати й припинити аналізувати вчорашні події.
Поринула у свої роздуми так, що не почула одразу як викладачка викликала Аню відповідати. Добре, що не мене. Аня завжди знайде правильну відповідь, а я тільки бекаю, як коза, здогадуючись про що питали.

Цікаво з ким це подруга листується? Зазвичай вона вимикає телефон на парах. 

 Всередині підіймався протест, коли згадувала про вчорашні події. Чому я маю все це прибирати? Ідея спільного подарунку належить Андрію. Ніхто не винен, що він послухав мене й погодився на кошеня.

Після пар плетуся за Анею надвір та мрію швидше опинитися вдома. Як би мені уникнути прибирання хоча б на сьогодні? Та де там! Кирило вже стоїть біля універу. Інколи ені здається, що вони спеціально мене провокують, а потім ще й дивуються чому я так негативно реагую.

— Привіт деспоте, — відразу завелася, — що приїхав мене експлуатувати? Не міг дочекатися? Чому я, а не твій дружок?

Кирило, не звертаючи на мене уваги, бере Аню за руку.

- Готова? – запитує її.

Вона киває, а у мене відвисає щелепа. Це що таке? Вони разом? І коли я це пропустила? А все він!

— А... – хочу щось запитати, але слова застрягають у горлі.

— Машо, — перебиває мене Кирило, — у тебе немає ніяких справ?

— Що? А, так! У мене багато справ! Так, звичайно, мені того...еее у справах потрібно.

Розвертаюся і йду до університету, потім різко гальмую. Куди я йду? Після побаченого все в голові переплуталося. Ну зачекай, Анько! Буде тобі, коли повернешся додому.

Додому йшла, як зомбі, спати хотілося страшенно. Ще й голова розболілася. Тільки-но переступила поріг, впала на ліжко й поринула в цілющий сон. Андрій не дзвонив й не писав. Та воно й зрозуміло. Навіщо ж йому такий неадекват? Спала я довго, прокинулася тільки під ранок й твердо вирішила забути все й почати жити з чистого аркуша. Зустріну гарного хлопця, почну з ним зустрічатися й викину нарешті з голови думки про Андрія. Ані на заняттях не було і запитувати де вона, а особливо з ким, бажання не виникало.

У їдальні сиділа з Вікою, ні в неї ні в мене настрою не було. Виявляється Віка з Дімою зустрічалися, а потім сталося те, що трапляється майже на кожному кроці – вона побачила, як він мило спілкувався з іншою дівчиною, що не соромлячись з ним фліртувала. Видно Віці вже так наболіло, що вона вирішила поділитися своїми хвилюваннями. Мені не було, що сказати, бо в самої особисте життя ніяк не хотіло налагоджуватися. В цьому питанні зовсім не маю досвіду і радити щось не можу.

Ми ще трішки постояли біля універу після занять й розійшлися в різні сторони. Віка раділа, що Дімка пішов додому після другої пари й чіплятися з пропозиціями провести додому не буде.
Тільки-но я перебігла дорогу, як біля мене загальмувала автівка. Ну звісно ж! Хто ж іще це може бути? Йду, не звертаючи на нього уваги, та він теж не здається й починає потихеньку їхати за мною. Що я там говорила про нове життя де не буде його? Правильно! Нічого не вийде, бо це наша залежність. Нормальні люди залежні від позитивних емоцій, а ми з Андрієм кайфуємо від негативних. Мазохісти – одним словом. За ці роки я вже вивчила його характер напам’ять.

— Машо? – почула за спиною й переможно посміхнулася. Моєї мовчанки він ніколи не витримував.

— О, це ж треба хто приїхав! – зі щирим здивуванням розвертаюся до нього. – Що ви, пане, тут забули?

— Знову починаєш? – хмикнув чоловік. — Сідай підвезу, холодно.

— Що ви? Як можна витрачати на мене свій дорогоцінний час? – продовжувала не рухаючись.

— Тебе силою посадити? – попрямував в мій бік.

— Тільки спробуй, — просичала, виставивши перед собою долоні. Мовчки обійшла його й сіла в автівку.
Він швидко сів поруч й рушив далі.

— Їсти хочеш?

— Хочу, — відповіла, знімаючи шапку.

— Заїдемо кудись?

— А іншого супутника немає?

— Ні, тільки я. Не влаштовую?

— Старий, — кинула, дивлячись куди завгодно, тільки не на нього.

— Колись мені хтось казав, що всі люди чимось схожі між собою. І я з цим згодний, але є одне виключення — ти. Ти ні на кого не схожа. Ми як дві протилежності.

"Протилежності притягуються" — хотілося мені сказати, та прикусила язика, бо ще подумає, що я заграю до нього.

Ми приїхали до ресторану, у ньому зазвичай обідає Кір. Андрій відчинив мені дверцята й навіть подав руку, щоб допомогти вийти. Я із сумнівом подала йому руку.

– Думаєш буду мститися?

– Все можливо, — здвинула плечима.

— Машо, я для цього застарий, — нагадав мої ж слова, — ходімо.

Взяв мене за руку й повів за собою. А я розгубилася від цього жесту й швидко потупцяла за ним, розмірковуючи до чого призведе наша вечеря.

— На вході нас зустріла дівчина, напис на беджі говорив, що вона адміністратор закладу.

— Привіт, Інго, — привітався чоловік.

— Привіт, — посміхнулася вона. — Давненько тебе не було.

— Та все часу не вистачає. Ти ж знаєш у клубі повно справ.