Розділ 3

Зранку прокидаюся з головним болем. Вчорашні коктейлі нагадують про себе. Знаю, що не можна змішувати купу різних напоїв, але вчора розійшлася не на жарт. А все він! На телефоні повідомлення від Андрія.

Андрій: Ти вдома?

Ага! Так я й відписала. Нехай помучиться, деспот. Сьогодні маю важливу місію, їду до братика в гості, є розмова. Набираю його номер, щоб попередити.

— Так, мала, щось термінове?

— Привіт, братику! Як самопочуття? – хмикаю в слухавку.

— А якщо я зараз приїду і хтось дуже розумний отримає на горіхи.

— Ой, налякав, — обриваю його. — Коротше, так! Я сьогодні ночую в тебе, справа є, — брешу, бо мого ниття та повчань він терпіти не може, а я збираюся зайнятися саме цим.

— Ввечері заберу.

Щастить Ані, її батьки так не контролюють, як мої мене. З легкістю дозволяють летіти самій в Іспанію чи поїхати відпочити, а мене, як малу дитину, оберігають. В такому віці маю ще проситися на дискотеку.

На мою бідну голову, мама затіяла прибирання і мене, сонну муху, змусила допомагати. Як подивлюся на заміжніх жінок – одне розчарування. Звісно, я розумію, що сім’я це щастя, що так має бути, але краще не поспішати. Кожен день знаходиться якась робота: прибирання, готування їжі, прання та ще купа всього. На себе залишається зовсім мало часу. Добре, що моїй мамі пощастило з чоловіком. Тато, навіть після роботи, допомагає, щоб вона могла відпочити.

Заміж потрібно виходити не раніше ніж тридцять років, а то й пізніше. І краще знайти чоловіка схожого характером на мого тата, а то навколо одні хами.

Взяти хоча б деспота, погуляти нормально не дає й сам не звертає уваги. Запросив би мене хоч на один коротенький танець… Так! Годі про нього думати. У нас війна і на цьому все!

Кирило приїхав вже ввечері. У квартиру не підіймався, подзвонив, щоб виходила.

— Привіт, — вітаюся, сідаючи в авто.

— Мене турбує твоє раптове бажання ночувати у мене. Що сталося? – запитав, виїжджаючи із двору.

— Розмова є, — повідомила, вмощуючись на сидінні.

— О, це щось новеньке. Знову на Андрія будеш жалітися?

— Ні! Надаю тобі запотиличників, що образив мою подругу.

— Що? – загальмував Кирило.

— Ей, обережніше! Так і вилетіти можна через скло, — закричала, бо злякалася.

— Пристебнись, — кинув мені та продовжив рух. – Що вона тобі набрехала?

— Моя подруга не бреше! Та вона нічого й не говорила про тебе, тільки… — не витримала й розсміялася.

— Так, посмійся, дуже весело. Вона якась неадекватна.

— От і не підходь до неї більше, цілішим будеш, — не припиняла веселитися.

— Ой, дуже вона мені потрібна. Та я навіть забув як її звати.

— Брехло, вона тобі сподобалася, — не повірила я, — бачила, як ти на неї дивився.

— То як ти кажеш її звати? – знущався далі.

— Надя! – вигукнула, а він розсміявся.

Ми заїхали в суші-бар і мене щедро пригостили смаколиками.

— Ми з Анькою полюбляємо сходити на суші, — вирвалося у мене.

— А що ще ви полюбляєте? – поцікавився Кирило.

— Аня не дуже любить шумні компанії та дискотеки, чого не скажеш про мене. Ледве вмовила, щоб вона пішла зі мною вчора. Після розставання… — я замовкла, бо зрозуміла, що бовкнула зайвого, а він зацікавлено підняв очі від смартфона.

— Після чого?

— Та, так, не звертай уваги, — махнула рукою.

— То ти кажеш, вона кинула хлопця? – не відставав від мене. — Я ж кажу, неадекватна.

— Нічого подібного, — завелася я від несправедливості. – Він її кинув. Вона дуже хвилювалася цього приводу і я не дозволю більше її ображати. Зрозумів?

— Я ж вже сказав, що не потрібна мені ніяка Аня. Годі вже! – закінчив розмову братець.

Люблю бувати у Кіра, та й двоюрідного брата люблю. Наскільки б він не був зайнятий, завжди знайде для мене час та допоможе, або просто поговорить.

— Що у вас з Андрієм? – неочікувано запитав.

— Нічого. Бісить мне, як завжди.

— Ти ж сама його виводиш.

— Я? Чим, скажи, будь ласка?

— Та ти ж не оминаєш можливості його підколоти, а коли ми збираємось в одній компанії, бачила б ти свої очі.

— А з ними, що не так?

— Вони метають блискавки, а коли він з кимось з протилежної статі…

— Стоп! Досить! Ти на що натякаєш?

— Я ніколи не натякаю, а кажу прямо. Ти сохнеш по ньому.

— Ну вже ні! Повна нісенітниця! Він мені навіть не подобається. Ясно тобі? – вигукнула, та Кирило лише хмикнув. –У нас спільна непереносимість, ми терпіти одне одного не можемо.

— Ну-ну, ти сама в це віриш?

Ось так, вирішила поговорити з братом, а наштовхнулася на допит з його боку.

— Звісно! Досить вже про нього говорити. Теж мені зірка знайшлася, нехай сидить у своєму клубі й не пікає.

— Машо, Машо, коли ти вже подорослішаєш?

— А ти, розумнику, теж мовчи, якщо не хочеш нарватися на мій гнів.

— Мала, ти мене ще й лякати надумала? Ось тримай, — кинув мені подушку.

Ох, яка я зла на того Андрія! Ну чому він не дає мені спокою? Стільки років ми знущаємося одне над одним, а перемоги так ніхто й не здобув. Ну, нічого, в усіх бувають невдалі дні. Завтра я прокинуся з кращим настроєм й новим планом, бо поступатися не збираюся. Тільки коли він попросить пробачення я подумаю, пробачати йому чи ні, за роки та нерви витрачені на його персону.

А зранку знову повідомлення від мого особистого садиста:

Андрій: Мала, чого це ти мовчиш? Знову щось затіваєш? Готуєш хитрий план, як мені насолити?

Готую, готую, тільки от тобі не скажу, хамло, але пишу зовсім інше:

Я: Та я про тебе навіть не думаю, облиш вже нарешті мене в спокої.

Андрій: Без проблем, мала.

Ааа, хочеться кричати на весь світ. Задовбав!

Дзвоню Ані, щоб йшла без мене, бо ночую у Кіра.

Кирило прокидається о шостій й рано їде на роботу, тому в універі я раніше всіх, стою кукую біля аудиторії. Наостанок, ще й взяла з Кирила слово, що він не буде чіпати Аню. Та коли вона залетіла в аудиторію, розгнівана та схвильована, я зрозуміла, що так просто мій братик не відчепиться.