Даю вам згоду, Станіславе!

Молоді наші сусіди вже збиралися одружитися, хоч Владику ще належало відслужити у війську. Служба випала в пекельний час – почалася Велика Вітчизняна війна. Село Соколя стало мені рідним. Тут всі жили, як одна сім’я. Горе ходило попід хатами, чатувало за кожними ворітьми. Посту­кало воно і в оселю Владикових батьків. Заніміла мати, схи­лився старий батько – нема у них сина, убили фашисти… Від тієї звістки почорніла й Анна, сховала свої чудові коси від людських очей. В кучерики поступово впліталася сивина і вони вже не спалахували, а відсвічували сталевим блиском…

Майже в кожну сім’ю у цьому глибинному кутку прийшла біда. Дуже важко зводились на ноги. Кожному каліці зна­ходилась робота. Прилаштовувався і Славко, пробував опа­нувати теслярське ремесло, навчився класти цеглу. Хоч як не стомлювався, а надвечір поспішав до своєї груші, звідки усе було видно, як на долоні: ось Анна йде до криниці, ось прошкує до броду, ось до теляти спускається, щоб напоїти… Вже до неї сватались із дальніх сіл – усім відмовляла. Аж завмирав каліка, коли бачив чиюсь бричку біля сусідської оселі. Коли це Анна першою обізвалась:

– То ви, Станіславе Йвановичу? Так придивляєтесь, наче хотіли щось сказати.

Перемістила коромисло з плеча на плече. Дивиться, не змигне. Наче приготувалась до чогось незвичайного. Тоді й Славко осмілився і сказав, як з мосту та в воду:

– Я, Анно, хочу з тобою одружитися. Підеш за мене?

Дівочі вії здригнулися і завмерли. Губи сіпнулися, об­ражено зігнувшись підківкою донизу. Бровенята зійшлися докупи, відтворюючи гіркі думки в наболілій голівці. Усе те тривало якусь хвилину. Раптом випросталась, аж вода схлюпнулась з відерець:

– Гаразд. Даю вам згоду!

– Старостів… засилати? – не вірячи сам собі видихнув Славко.

– Можна й старостів, – повернулась і пішла стежкою.

Коли увечері чоловік переповідав мені те, що сталося, то тремтячими руками підносив до губ натільний хрестик. Невже таке щастя спустилось йому до ніг? Йому, каліці?

Згодом вони стояли у церкві. Красива Анна у весільній сукні і низенький сколошканий Станіслав у вишитій сорочці, чорному піджаку, який ледве сходився на грудях. Співали півчі, святий отець чинно правив обряд. А люди ошелешено споглядали дивну пару, не вірячи власним очам. Наречена не підводила очей. З-під пухнастих вій народилась крупна прозора сльозинка. Застигла на мить, блиснувши на сонці і враз скотилась по щоці. Наш жіночий гурт помітив той слід на личку молодої. Одна по одній тулили хустки й собі до очей. Здавалось, що стіни церкви зараз заплачуть разом з усіма святими ликами та янголятами…