Невгадане щастя

Трапилось у селі Соколя...

Вчительці-пенсіонерці

Надії Федорівні Псковській

Того дня мені чогось важко було зібратися з думка­ми. В голові снувалося: чого хтось буває щасливим змалку і до останку, а комусь випадають страждання, нерозділені почуття? Та до того ще й дорогу переходять. Як у тій пісні співається: «А товариш кращий мене, Він дівчину відбере…» Пожалівся один знайомий про те, що насилу діждався, коли відбулася зустріч з випускниками минулих років. Хотілось побачити свою першу любов. Мало того, намріялось-наснилось, що вона погодиться зійтися з ним. Обоє овдовіли майже одночасно, пройшли роки.

…Біг вулицею до клубу, як і тоді, коли в молодості не­сло на крилах кохання. Якраз на цьому місці він колись ви­палив їй усе, що думав, оці каштани були свідками жагучих поцілунків, обіймів. Тьохкало серденько у передчутті щастя, але все даремно. Як тоді, у молоді роки, вона відповіла:

– Не судилося нам бути разом. Маю іншого… Вибач.

Шкода мені цього чоловіка. Думки про нього не вихо­дять з голови.

Їду в автобусі на роботу, поруч сидить жіночка у скромному ситцевому платті, на голові – хустка, пов’язана низенько понад вигорілими бровами. Поглянули ми одна на одну та й почали неголосну розмову. Я їй про історію того чужого нерозділеного кохання, а вона – про свої молоді роки, коли після навчання послали її вчителювати у дале­кий край, на Дрогобиччину, у село Соколя. Заходжу, каже, до одних господарів, прошу прийняти на квартиру. Жінка й чоловік ( а він був директором школи) перезирнулись між собою та й дали згоду, попередивши мене про одну обставину: вони мають невиліковно хворого сина і до його зовнішнього вигляду треба звикнути, не лякатися.

– А де ж він? – озирнулась я по кімнаті.

– На роботі. Його відвозять і привозять потягом.

«Нещасний, – подумалось мені. – Мало того, що каліка, так ще й гроші заробляти примушують по вагонах». Проте згодом стало соромно за такі думки.

Увечері, підготувавшись до завтрашніх занять, я вийш­ла зі своєї кімнати, почувши незнайомий голос у передпокої. У кріслі хтось сидів спиною до мене. «Мабуть, син хазяйсь­кий повернувся». З острахом підійшла ближче. І почула:

– Не страхайтеся мене, будь ласка. Давайте знайоми­тись. Я – Станіслав.

Голос був лагідний, приємний. Коли наші очі зустрілися, я мимоволі зойкнула. Голова цього чоловіка дивом тримала­ся між двома горбами – переднім і заднім. Він стомлено за­крив повіки, відпив зі склянки, що стояла поруч на столику:

– Ви, певно, вчителювати приїхали? – глянув із глиби­ни крісла. – Ми з вами колеги. Я викладаю фізику в середній школі. Дістаюсь туди потягом… Поговоримо пізніше, зараз не маю часу, зошити треба перевіряти.

– Розумію, – хрипко видавила я. – У мене теж свої спра­ви, вибачте. І повернулася до себе. Серце калатало в грудях. Чи то від того, що боялась видати колючий жах від поба­ченого, чи від усвідомлення своєї неправоти щодо занять цього чоловіка. Виявляється, він з вищою освітою, педагог. Яких же зусиль йому довелося докласти, щоб здобути знан­ня, а потім і роботу…

Згодом ми стали друзями. Славко умів тактовно розповідати анекдоти, жартував, сипав смішними випад­ками із тамтешнього селянського побуту. Поступово моя душа відтавала, навіть проникалася симпатією до колеги.

 Ох, і сильна ж натура крилася в тілі, спотвореному хворо­бою! Пив заспокійливі чаї, трав’яні настої та відвари, бо часто мучило безсоння. Намагався бути відвертим, проте у глибині душі мав пекучу таємницю. У свої неповні тридцять, при такому потворстві Славко був безнадійно зако­ханим. Красуня Анна Гуменяк мешкала зі своїми батьками неподалік, мала за жениха ставного леґеня Владика. Вони були прекрасною парою, мов сам Господь підібрав їх одне одному.

Мені випало познайомитись із сусідкою. У дівчини важко спадали через плечі дві русяві коси, дрібні кучерики на чолі завжди світилися, спалахували проти сонця. Чи то роса

рання осідала на них, чи туман з долини, чи бризки води з криниці, коли набирала воду… Осяйна краса Анни не залишала байдужим нікого: ні старого, ні малого. Блакитноокий Владик не поступався дівчині у своїй вроді. Казали, що його мати знала, в якому зіллі купати свою дитину. То ж і виріс парубок гнучким та вправним, розумним та здібним до всякого діла. А найбільше любив теслярську справу, захоплювався лозоплетінням. Скільки вже того плетива надарував коханій! Мала вона всякі корзинки та кошики, і дрібні, і великі. Щоб і на ринок сходити, щоб і межи людьми побувати. Мені, як приїжджій вчительці, юнак зробив щось на зразок портфеля і подарував на різдвяні свята. Треба бути сліпим, щоб не бачити мук кохання нашого Славка! Він виходив у садок, прихилявся до груші, щоб злитися з нею, з її потрісканим стовбуром. «Бридкий блазню, про кого ти мрієш! – картав себе. – Вона на тебе й не гляне, така красуня!» З часом признався мені:

– Я б для неї й небо прихилив би, зорі примусив би ся­яти вдень і вночі, щоб їй було любо…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше