Невесело в світі жити, як нема кого любити

- Що то за ґвалт на вулиці, Ягуся?

- То? - Вона виглянула у віконечко та зневажливо махнула рукою. - То хлопи у дворі збираються. Звечора хтось дівок по хатах повикрадав. От вони і йдуть шукати.

- А хто ж зважився?!

- Ну як хто? Як не ти, Чахлику, то певно Дракон.

- Я?!! - Він аж підскочив на теплій лежанці. - Ягуся, як би я міг. Я й не думав навіть. Ти ж знаєш, окрім тебе мені нікого не треба.

Вона обернулася та вперилася в нього буравлячим поглядом. Очей він не відвів, а от сімейки підтяг до самих ребер, нагадуючи їй про сумління. Сухі тонкі ноги у в'язаних шкарпетках до колін ще й ковдрою вкрив. Мерзли вони в нього постійно. Та й не дивно. Скільки століть вона йому відмовляла, а він лише чахнув. От і лишилися  кістки та шкіри трохи. Тепер поки відгодуєш, хоча б до розміру “вже не соромно” - віки пройдуть. Вона важко зітхнула. Пізно, занадто пізно вона його пробачила. Скільки століть пройшло, а й досі бачить того високого стрункого та чорнявого парубка, що проходу їй не давав. А зараз? Суха жердина і та товща буде! А в лисину можна замість люстерка дивитись. Тьфу! “А я?! Я теж постаріла?” Яга підскочила до дзеркала і полегшено видихнула. Ні! Вона все така ж чудова. Пишні груди підкреслені новенькими пацьорками (його, до речі, подарунок), круті стегна, досить тонка талія. Он, як крайка вміло підкреслює її. Рум'яні щічки, чіткі вилиці, карі очі, та товста руса коса. Молодиця, хоч куди!

Вона задоволено посміхнулася і стала доплетать косу.

- Звісно ж не ти. Куди ти тепер од мене подінешся? Хто ще твою голку назад в яйце заховати зможе?

- Та я ж не того, ти ж знаєш. - І він гірко зітхнув. - Скільки разів я молив тебе, правду тобі розповідав, не викрадав я тоді Василини!

Звісно ж не викрадав. Вона з Василькою домовилася і та сама до нього на піч пробралася. А Ягуся просто вчасно в гості зайшла. Але ж він цього до скону віку не дізнається! А нічого було за неї вирішувати за кого й коли їй заміж йти! Дали тобі гарбуза, то й парубкуй далі! Аж ні! Як він збісився тоді! Бачте, його вже гарбузова лавка, та погріб не спасають, нікуди теє добро дівати, тож ювілейного сто п'ятдесят третього гарбуза не буде! - взяв і перетворив його на пугача. Той пурхнув та й полетів собі. А вона, Ягуся, мала за нього заміж йти! Ага, як же! Вона не була б Ягою, як би так просто йому поступилася.

- Я бачила те, що бачила! А ще раз про то нагадаєш - до своєї Васильки підеш.

- Що ти, люба. Я ж тебе кохаю!

Вона стала в позу "руки в боки", та тільки-но зібралася зі смаком розсваритися з ним, як у двері загрюкотіли. Яга швидко косу під очіпок заховала та накинула хустку.

- Відчинено, хто там ломиться?

- Тітко Ядвіго, то я Олекса, син корчмаря.

Чахлик скривився і сичем глянув на неї. А вона лише посміхнулася. З корчмарем Яга була дружня, і дружба ця дуже не подобалася Чаху, але ж не розповідатиме вона, що в них суто ділові відносини, адже такої чистої та міцної горілки корчмар лише в неї купити може, а всім розказує, що  то заморське пойло, та дере "втридорога".

- Заходь вже Олекса.

Високий здоровий хлопець, хоч і зігнувся при вході, а все одно ледь маківку не зчухав.

- Там, батько просив дві бочки товару, що він на зберігання давав хлопцям виділити. Адже в поході згодиться.

- А де це ви зрання збираєтеся?

- Та підемо наших дівчат шукати, як не в чорному палаці, так в печері дракона знайдемо. І покажемо цій нечисті, як на наших дівок око класти!

- То справа добра. - Яга викотила з комори дві пузаті бочки. - Добре їм там розтлумачте, що тут дівки самі вирішують коли й куди йти. Чи заміж, чи за гарбузом, чи до печери.

- Розберемося, тітко. Від наших пояснень - і він виразно глянув на свій здоровезний кулак, - всі розумнішають.

- От і добре. Батьку  передавай вітаннячко, кажи, ввечорі загляну.

- Дякую, тітко. Ну, бувайте.

Він легенько підхопив дві бочки, наче граючись, перекинув з руки в руку та й пішов геть.

- Бувай, любчику, бувай.

Яга зачинила двері та задоволено крутнулася по світлиці. Запаска грайливо запузирилася, а пацьорки дзвінко перегукнулися. Він на мить замилувався нею. Скільки сторіч минуло, але ця жінка для нього одна єдина. Не має в світі більшої краси. І тут же насупився.

- Ввечорі знову до корчми підеш?

Вона вже крутилася коло печі тож і вискочила із рогачем у руках.

- Звісно ж піду, та не в корчму. До корчмаря. Потрібно ж за дві бочки відзвітувати. Адже пойло заморське, я за нього в житті не розрахуюся потім.

- І знову надовго? Ягуся, може я з тобою піду? - Вона вже сноровисто щось кришила та кидала в казанець.

- Чого б це? Ти як прогулятися хочеш, то до палацу свого завітай, павутиння позбирай зі скелетів, скарбницю перевір. Адже хлопці завітають, може знайдуть твої скарби приховані.

- Ти ж знаєш, я все до тебе переніс!

- Може що про запас лишив. Я ж не проти. Ти чоловік вільний, сьогодні на моїй лежанці грієшся, а завтра мо яку кращу знайдеш.

Стражденний стогін був насолодою для її вух.

- Злізай давай, зараз до столу буде готово. Йди-но сюди, буду тебе відгодовувати. - І вона справно підхопила рогачем казанець з наваристим борщем з якого стирчали вутячі лапи. На столі вже стояли жбан сметани та рум'яна паляниця, прикрита рушником. Було нарізано сальце та квашені гурочки.